Розділ 23. Колектив — другий дім

Ще тільки світало, а місто вже дихало ранковим подихом — вологим, холодним, трохи сонним. Туман повзав по асфальту, як молоко, затягуючи все навколо в м’яку сірість. У дворі депо блищали калюжі, миготіли червоні й білі вогники фар: маршрутки прокидалися одна за одною, наче мурахи, що виходять на свій день праці.

Михайло підійшов до своєї — «десятої». Провів рукою по капоту, ніби по голові старої, вірної тварини.
— Ну що, подруго, знову в дорогу, — пробурмотів, і мотор відгукнувся лагідним урчанням.

З глибини гаража запахло дизелем, мастилом і кавою. Десь сміялися, десь сварилися — живе, справжнє життя людей, для яких дорога — не просто робота, а ритм серця.

Першою, кого Михайло побачив, була пані Галина — медсестра, вічна берегиня здоров’я водіїв. Її маленький кабінет світився теплом і пахнув м’ятою та корицею. На столику — термос із чаєм, стареньке радіо тихо мурмотіло щось про погоду, а на стіні висів рушник із вишитими маками.

— Добрий ранок, Михайле, — сказала вона, не підводячи очей від журналу. — Ходіть, сідайте. Тиск поміряємо, очі перевіримо. І не сперечайтесь — мені вас іще довго треба бачити живим.

Він засміявся, втомлено, але щиро:
— Та кому я треба, пані Галино... Хіба дружині — штори поміняти.

— Не брешіть! — підняла вона брову. — Ви мені теж треба. І пасажирам вашим. А дітям — тим більше. Ви ж знаєте, що не всі водії вміють їхати й серцем.

Михайло всміхнувся, але всередині щось защеміло. Бо правда.

Вона приклала манжет до його руки.
— Ну от, знову підвищений. Нерви, еге ж? — сказала вона з докором, але лагідно. — Ви мені весь такий, як дріт натягнутий. Що там у вас?

Він опустив очна — Та нічого... просто важко останнім часом. Як не перевірки — то скарги. Як не брехня — то байдужість. Іноді здається, що чесність — це хвороба, яку треба лікувати.

Галина зітхнула.
— А ви не здавайтесь, Михайле. Бо таких, як ви, одиниці. Знаєте, чому я вас люблю? Бо ви навіть коли мовчите, світліє.

Йому раптом стало тісно в грудях. Хотілося щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Дякую вам, — тільки й вимовив.

— Ну от і добре. Тиск у нормі, серце б’ється, як годинник. Їдьте, голубе, з Богом. І не забувайте — іноді одна усмішка водія лікує краще, ніж ліки.
---

Наступна зупинка — диспетчерська.
Тут завжди пахло кавою, паперами й трохи — пилом. На стіні висів графік рейсів, під ним — календар із котом, що тримає чашку кави.

За столом — Наталя, невисока, але міцна, як сталевий трос. Вона знала кожного водія по імені, по звичках, по настрою. І якби хтось сказав, що жінка не впорається з такою справою — Михайло б тільки посміхнувся. Наталя могла керувати хоч усім депо.

— Михайле! — сказала вона, навіть не піднімаючи голови. — Не забудьте оновлений графік, і не поспішайте обганяти Петра з сімнадцятого. Образиться знову.

— Я ж — ангел у тілі! — усміхнувся Михайло. — Хоч і на колесах.

— Ангел… — пирхнула Наталя. — Тільки не забувайте: сьогодні перевірка з управління. Будьте обережні, і без “героїзму”.

Він кивнув і вже збирався йти, але вона раптом зупинила його:
— Знаєте, Михайле, — сказала тихіше, — я вчора бачила, як одна бабуся після вашого рейсу вийшла з маршрутки й перехрестилась. Мабуть, дякувала. Ви, може, не помітили, але вона плакала. Ви, мабуть, і не знаєте, скільки добра за собою лишаєте.

Михайло спершу хотів пожартувати, але не зміг. Просто кивнув.
— Дякую, Наталю. Такі слова краще за премію.
---

На стоянці вже зібралися колеги. Одні курили, інші розмовляли біля машин, треті пили каву з пластикових стаканів. Розмови текли, як річка: то про сім’ї, то про політику, то про дороги.

— Міша, ти чув? — сказав Василь, старший серед них, поважний чоловік із густими бровами. — Віктор із двадцять другого вночі дитину до лікарні возив. Своєю маршруткою, без копійки. Ми йому графік поміняли, щоб відпочив.

Михайло задумався.
— Молодець Віктор. Я потім підвезу їх до аптеки, якщо треба.

— Та треба, — відповів Василь. — Добре, що ти поруч. Бо зараз мало таких — хто не лише себе бачить.

Михайло глянув навколо: знайомі обличчя, зморшки, посивілі скроні, руки, що пахнуть мастилом і хлібом. Кожен із них — частинка великого механізму, але водночас — частинка родини.

Колектив — це не просто робота. Це плечі, на які можна спертись. Це голос у рації, який підтримає, коли застрягнеш у заметі. Це “тримайся, брате”, коли світ валиться.

І справді — другий дім. Не за пропискою, а за духом.

— З Богом, брате, — сказав Василь, коли Михайло вже сідав за кермо.

— І тобі з Богом, — відповів той.

Двигун загуркотів, і «десята» знову вирушила в дорогу. Попереду — пасажири, світлофор, шум вулиці, новий день. А за спиною — колектив, який тримає світ на колесах і не дає впасти тим, хто веде це життя маршрутчика.

І Михайло відчув — так, це і є життя. Не легке, не блискуче, але справжнє. І поки поруч такі люди — дорога буде тривати.