Розділ 21: Шлях крізь сумнів

Після останнього рейсу Михайло не поспішав додому. Хоча годинник уже підказував, що вдома його чекає вечеря, можливо, вже холодна, і діти, що вже напівсплять, серце тягнуло в інший бік. Він поставив маршрутку на стоянку, заглушив двигун, повільно зняв руки з керма й вийшов назовні. Взявся і помив автобус з середини і і зовні, бо то повага в першу чергу до себе.

Вечір був пронизливо холодним. Осінній вітер пробивався крізь куртку, лоскотав шию й закрадався під одяг, але Михайло не зважав. Він сів на лавку біля паркану, втиснувши плечі й дивлячись просто перед собою. Перед ним — місто. Мільйони вогнів, вічно заклопотані люди, миготіння фар, червоні та зелені очі світлофорів. А всередині — ніби вимкнуло світло. Все стишилось. Навіть думки йшли повільно.

«Чому так?» — питав себе. — «Чому, коли намагаєшся бути чесним, справжнім, робити все правильно, тобі ж і дістається?»

Михайло не брав хабарів, не ганяв по місту, порушуючи правила, не дозволяв собі хамити пасажирам, навіть якщо ті були несправедливі чи різкі. Завжди мовчки, спокійно, з гідністю. Але йому ж і прилітало.

Нещодавна перевірка ще свіжа в пам’яті. Інспектор навіть не дивився в очі, кидав документи з виглядом, ніби перед ним якесь сміття. А чиновник з управління — той взагалі говорив наче завчений текст, дивлячись крізь людину. Байдужість, зверхність. І в тому всьому — жодного натяку на справедливість.

«Чи це Сергій? Він знову щось мутив за спиною?» — думка боляче зачепила. Колишній колега, що колись був другом, а потім почав тягнути ковдру на себе, зраджувати, обмовляти. А Михайло — залишився, як завжди, на своїй позиції: триматись справедливості.

Згадав розмову з дружиною. Її тихий голос звучав у пам’яті, як добра рорада:

— «Не бери все так близько до серця. Це не твоє. Ти своє роби. Будь з нами. Ми тебе потребуємо більше, ніж ці рейси, люди, перевірки…»

Михайло опустив голову. Так, вона права. Але як залишити осторонь те, що вже вросло в тебе, як частина тебе самого?

«Може, кину все? Найти іншу роботу? Щось спокійніше, не таке нервове, без цих постійних воєн?»

Ці думки, як гіркий, холодний дощ, капали в душу, розмивали віру в себе. Він вже вдруге цього тижня думав про те саме. Вперше — коли побачив, як іншого водія, який відкрито брав “на лапу”, інспектора пройшли повз нього без жодного зауваження. А його — чесного, прямого — знову викликали на “бесіду”.

Холод стискав пальці, але Михайло сидів і сидів. Повз проходили люди — хтось сміявся, хтось говорив по телефону, хтось тягнув пакети з продуктами додому. А він мовчав. Сидів. Сумнівався в своїх думках, чи все він вірно робить. Все вірно, првдказувала Віра в Бога.

І раптом — короткий, сухий звук. Повідомлення.

Він дістав телефон. Сірий екран, замерзлі пальці натиснули кнопку. Незнайомий номер. Текст короткий:

> “Дякую вам, Михайле. Ви сказали того разу, що я ще зможу влаштуватись, і я таки знайшла роботу! Благослови вас Бог!”

Михайло перечитав двічі. Потім ще раз. Усмішка почала повільно пробиватися крізь хмари на його обличчі, як промінь сонця після довгого дощу.

Він згадав ту жінку — заплакану, розгублену, яка сіла в його маршрутку два тижні тому. У неї тоді вкрали гаманець, щойно звільнили з роботи, і вона не знала, як сказати дітям, що не зможе купити хліба. Він тоді просто поговорив з нею, сказав: «Не зупиняйся. Бог не дасть тобі пропасти. Ти ще зможеш. Повір у себе. А якщо не зможеш — я повірю замість тебе.» І дав їй грошей на хліб.

І вона — повірила.

Це повідомлення було маленьким, але саме для нього. Воно було як знак. Як підказка згори: «Йди. Не зупиняйся. Ти на своєму місці.»

Він подивився на небо. Хмари. Але за ними — зорі. Як завжди.

Михайло підвівся, струсив куртку, натягнув шапку. Пішов до дому. Там чекали ті, заради кого варто жити. А завтра знову буде день. І знову будуть пасажири. І знову буде хтось, хто, може, потребує просто доброго слова.

І воно буде. Бо така вже його дорога. Шлях крізь сумнів — до Віри.