Розділ 20. Інспекція на хвості

Михайло вийшов з дому рано-вранці — ще сонце тільки торкалося даху сусіднього будинку. Три дні перерви далися йому важко. Здавалося б — відпочив, але всередині щось тиснуло. Маршрут — то не просто робота. То як кровообіг: якщо не за кермом — то ніби серце стоїть.

Він пройшов повз гаражі, обережно ковзнув рукою по капоту своєї маршрутки, ніби по чолу друга перед боєм. Метал був холодний, але знайомо живий. «Ти мене не підведеш», — подумав.

Запустив двигун — гуркіт дизеля злився з шумом ранкового міста. Пасажири збиралися, кожен зі своїми турботами: студентка з навушниками, пенсіонерка з торбами, двоє робітників, що ще не прокинулися. Здавалося, усе звично. Але саме в ту звичність і приходить неприємність.

В дзеркалі заднього виду Михайло побачив знайомі проблиски — синьо-червоні вогні. Серце в грудях зробило оберт. «ДАІ», — промайнуло в голові. Біла «Шкода»-патрульний маневрував за ним, блимаючи фарами.

— Зупиняємось, — тихо сказав собі, маневруючи ючи маршруткою до узбіччя.

Лейтенант, молодий, з вічно напруженим обличчям, підійшов, навіть не привітався. Його Михайло добре пам’ятав — саме він колись змусив Сергія, його напарника, заплатити “за несправність”, якої не існувало.

— Документи, — коротко кинув той, простягаючи руку.

Михайло спокійно подав папку. У голові він вже бачив сценарій: зараз почнуть шукати зачіпку. І таки не помилився.

— Так, — промимрив лейтенант, гортаючи сторінки, — ось, наприклад, світлотехніка заднього габарита... слабенька. Єлє жевріє. Буде штраф.

Михайло ледь помітно зітхнув.
— Учора на СТО перевіряли. Маєш акт. — І простягнув папір.

— Ми не на СТО. Ми — на дорозі, — з холодною впевненістю відповів той.

Михайло відчув знайоме печіння під грудьми. Такі «перевірки» він бачив не раз — коли правила стають лише приводом.

За кілька хвилин під’їхав інший автомобіль — цього разу з Управління транспорту. З нього вийшов молодий чоловік в дорогому пальті, з планшетом в руках. Його обличчя говорило більше, ніж слова: чиновницька зверхність, змішана з невдоволенням, ніби сам факт існування простих водіїв його дратував.

— Доброго ранку. Планова перевірка документів, — промовив він рівним, відточеним голосом. — Сертифікат тахографа де? Не оновлений? Маршрутна відомість чому виписана вручну? І ще... довідку про технічний стан після ТО можна побачити?

Михайло відповідав спокійно, без страху, але відчував, як нерви натягуються, мов дріт. Пасажири вже перешіптувались:
— Знову ловлять наших…
— Та відчепіться від людини, він чесно їздить!

Та перевіряючим байдуже. Їм треба було не порядок, а галочка, або, можливо, кишеня.

І раптом — на узбіччі загальмувала знайома шітка. Відчинилися двері, і вийшов Руслан.

Михайло навіть не здивувався — лише підняв брови.

— Руслан, ти чого тут? — спитав тихо.

— Почув у групі, що тебе “пресують”. Не міг сидіти.

І вже голосно, звертаючись до інспекторів, додав:
— Добрий день. Це що за цирк на дорозі? Планова перевірка, кажете? Ну, добре. А от скажіть — ви знаєте, що ваші номери вже місяць як у відкритій таблиці в групі “Маршрутники міста”?

Лейтенант насупився.
— Які ще таблиці?

Руслан спокійно показав на екрані телефона:
— Ось. Тут усі “планові перевірки”, імена, авто, навіть суми “штрафів”. І знаєте, скільки переглядів? П’ятдесят тисяч. Усі бачать, як ви “працюєте”.

Між пасажирами прокотився смішок. Лейтенант зблід. Молодий чиновник із планшетом зробив вигляд, що щось раптом терміново шукає у себе в машині.

— Їдьте, Михайле, — сухо кинув лейтенант. — На цей раз з попередженням. Але світло перевір.

Михайло мовчки сів за кермо. Завів двигун. Не подякував. Просто рушив — гідно, мов людина, що не має за собою провини.

Коли висадив останнього пасажира, вже сутеніло. Місто горіло вогнями, а в голові гуділо від думок. Раптом відчинилися двері, і зайшов Руслан. Уже без бравади, без усмішки. Просто — друг.

— Вибач, якщо втрутився. Але я не міг залишити тебе там одного. Ми ж напарники, не лише по графіку.

Михайло довго мовчав, потім сказав:
— Це була не перевірка. Це була провокація. Комусь не подобається, що ми їздимо без “відкатів”.

Руслан сів поруч, подивився крізь лобове скло на нічне місто.
— Нехай не подобається. Головне, щоб совість була чиста. Ми працюємо чесно — і тому сильні.

Михайло усміхнувся. Вперше за день — щиро.
— Ти правий. Ми не просто маршрутчики. Ми — ті, хто тримає життя в русі.

На вулиці знову миготіли фари. Десь у темряві знову з’являвся патруль, але цього разу Михайло не злякався. Навпаки — відчув спокій.

Бо коли кермо в руках чесної людини — маршрут триває, навіть якщо дорога важка.
І правда, хай тихо, але їде разом із ним.