Розділ 18: Повернення і випробування

Руслан повернувся за кермо — з кашлем, червоним носом і пакетом цитрусових у сітці. Виглядав не так бадьоро, як завжди, але очі світилися тією знайомою впертістю людини, яка не звикла сидіти без діла.

— Звик я до тепла, а не до лікарняного, — буркнув він, відчиняючи дверцята і плюхаючись на сидіння поруч із Михайлом.

— Головне, щоб не чхав на пасажирів, — віджартувався той. — Бо ще скажуть, що ми нову епідемію розвозимо.

Руслан хмикнув, увімкнув запалювання, і двигун відгукнувся рівним, глухим гуркотом. День обіцяв бути звичайним.

Початок зміни справді нагадував стару пісню, яку обидва знали напам’ять. Пасажири були спокійні, маршрут звичний, навіть світлофор на перехресті біля ринку цього разу не “червонів” без кінця.

Біля зупинки «Пошта» до салону піднялася літня жінка — знайома всім, хто хоч раз їздив цим маршрутом. Її називали просто — бабця Командирша.

— Хлопці, зупиніть де скажу, не по маршруту, — суворо нагадала вона, ледве сівши.

— Та ви ж щодня «де скажу» міняєте, — лагідно усміхнувся Руслан.

— А маршрутка — це вам що, військова колона, щоб лише по схемі їхати? — буркнула вона, але потім таки розсміялася.

Салон ожив — сміх, жарти, звичні буденні дрібниці. Все текло, як завжди.

Та ближче до вечора, коли сонце вже сховалося за сірі корпуси колишнього машинобудівного заводу, у повітрі з’явилася якась дивна напруга. Маршрутка повертала через промзону — ділянку, яку всі водії недолюблювали. Порожньо, глухо, лише вітер гуляє між бетонними стінами, а старі ліхтарі блимають, наче з останніх сил.

— Щось не те, — тихо сказав Руслан. — Гальмуй потроху.

На дорозі стояв підліток. Худий, з блідим обличчям і очима, в яких світилося щось більше, ніж просто втома. Він махнув рукою — знак зупинити.

Михайло натиснув на гальма, двері відкрилися з легким скрипом, і хлопець без слова зайшов всередину. В руках нічого, одяг старий, але чистий. Пройшов на заднє сидіння й застиг, втупившись в підлогу.

Руслан поглянув у дзеркало заднього виду.
— Ти бачиш? — прошепотів він. — Очі в нього... як у того, хто не спав кілька ночей.

— Заспокойся, — відповів Михайло. — Може, просто голодний.

Та через кілька хвилин спокій розвіявся. Хлопець раптом підхопився, іржавий ніж блиснув у світлі ліхтаря.

— Телефони! Гаманці! Швидко! — крикнув він, голос зривався, очі тремтіли.

Пасажири закричали. Хтось кинув сумку, хтось намагався втекти, але двері вже були зачинені. В повітрі — страх, паніка, крики.

Руслан діяв інстинктивно. Натиснув кнопку аварійного відкриття дверей, вистрибнув із кабіни, обійшов маршрутку й знову вскочив через передні двері, щоб опинитися ближче до нападника.

Михайло тим часом не підвищив голосу. Він глянув хлопцеві просто в очі — спокійно, навіть по-батьківськи.

— Послухай мене, синку, — сказав він. — Я бачу, ти не хочеш нікого різати. Руки в тебе тремтять, не очі. Це значить, що в тобі ще є страх і совість. Поклади ніж.

— Відчепіться! — зірвався хлопець. — Мені нема куди! Нема!

— Є, — відповів Михайло тихо, але твердо. — Завжди є. Просто ти зараз не бачиш. Дихай. Повільно. Ми не вороги.

Руслан вже стояв поруч. Не тиснув, не погрожував — просто був готовий у будь-яку мить кинутися. Але не довелося.

Хлопець раптом затремтів ще дужче — і заплакав. Сльози потекли по щоках, він опустив ніж, сів на підлогу й закрив обличчя руками.

Руслан обережно забрав ніж і кинув його під сидіння. Хтось із пасажирів викликав поліцію.

Поки ті приїхали, у салоні вже запанувала тиша. Тільки Михайло говорив із хлопцем — спокійно, наче з власним сином:

— Як тебе звати?
— Віталій, — прошепотів той.
— Скільки тобі?
— Шістнадцять.
— Чому ти це зробив?
— Вигнали з дому… грошей нема… ночував на вокзалі… Мене побили, забрали телефон… Я просто… не витримав.

Михайло мовчав. Потім сказав тихо:
— То ти не злочинець, Віталію. Ти просто загубився. Але якщо хочеш, можеш почати спочатку.

Коли приїхали поліцейські, хлопець навіть не пручався. Йшов мовчки, опустивши голову. Перед тим, як сісти до авто, глянув на Михайла:
— Дякую, що не били…

Руслан довго дивився йому вслід. Потім видихнув.
— Якби не ти, ми б мали біду.

— Якби не ми, — поправив Михайло. — Команда — це коли один думає, а другий діє. І навпаки.

Того вечора диспетчерська гуділа, як вулик. Хтось казав, що Руслан «кинувся на ножа», хтось — що Михайло «заговорив злочинця словами». Та всі сходилися в одному: ці двоє — не просто водії. Вони наче відчували, коли діяти, коли мовчати, коли рятувати.

Пасажири, які того дня були в салоні, потім ще довго казали на зупинках:
— Це ж ті самі хлопці, що зупинили того бідолаху. Вони не просто водії — вони люди з серцем.

А Михайло того вечора, залишившись на самоті, довго дивився на свої руки.
«Не кожне випробування — кара, — подумав він. — Іноді це шанс. Для нього… і для нас теж».