Розділ 16: Випробування на двох

Було ще темно, коли Михайло підійшов до депо. Над дахами маршруток ледь підіймалася пара — холод ночі ще тримав землю. Повітря пахло мастилом, дизелем і ранком. У дальньому ряду вже блимало світло — Руслан стояв біля машини, нахилившись до коліс, перевіряв тиск.

— Знову ранній птах, — озвався Михайло, стискаючи в руках термос із кавою.

— А ти — сова, яка на диво не проспала, — посміхнувся Руслан, не відриваючись від роботи. — Сьогодні ж твоя черга перша, то я вирішив допомогти, щоб не нервував.

— Дивина, — пирхнув Михайло. — Ти коли це став таким дбайливим?

— З того часу, як одного разу колесо спустило, і ти мені поміг швидко поставити запаску. Більше такого не хочу, — засміявся Руслан. Бо не завжди ти поряд опинишся.

Михайло хмикнув, але в душі йому стало приємно. Вдвох вони завжди працювали легше — не тільки фізично, а й морально. Коли поруч є той, хто розуміє тебе з півслова, навіть проблеми здаються дрібницями.

Вони сіли в кабіну. Двигун загуркотів, поволі набираючи оберти. Місто ще дрімало, але на горизонті вже займався сірий світанок. Під колеса стелився тонкий іній, з дахів стікала вода після нічного дощу.

— Як думаєш, сьогодні буде спокійно? — запитав Руслан, вмикаючи радіо.

— Якщо не згадаєш про це вголос — буде, — відповів Михайло. — Але ти ж не зміг, так?

Руслан засміявся, і маршрутка рушила з депо.

Початок був звичним: пасажири, здача, гудіння міста. Жінки з сумками, студенти з наушниками, дідусь із газетами — кожен у своїх думках. Михайло кермував спокійно, Руслан час від часу перемовлявся з людьми або підспівував хрипкому голосу ведучого з радіо. День обіцяв бути звичайним, доки доля не вирішила перевірити їхню злагодженість.

Близько одинадцятої, коли вони повертали на третю колоночку біля старого базару, Михайло відчув дивний провал у педалі гальма. Натиснув — нічого. Ще раз — без реакції.

— Руслан, — різко сказав він, — гальма пропали!

— Що? — той озирнувся. Але побачив по обличчю Михайла, що це не жарт.

Маршрутка їхала з пагорба, перед ними — перехрестя, праворуч — зупинка, з десяток людей.

Михайло діяв інстинктивно: витиснув зчеплення, перемкнув на нижчу передачу, мотор загуркотів — швидкість почала падати. Одночасно він вивернув кермо ліворуч, у напрямку узбіччя, де не було людей. Машину повело, колеса ковзнули по гравію. Пасажири закричали.

— Тримайся! — крикнув Руслан, хапаючись за поручень.

Вони зупинилися за кілька метрів від старої бетонної плити. В салоні стояла напружена тиша. Лише жіночий голос із заднього сидіння тихо заплакав:

— Господи, мало не вбило…

Михайло глибоко вдихнув. Руки тремтіли, але він узяв себе в руки.

— Усі цілі? — спитав спокійно, хоч серце ще билося в горлі. — Ніхто не поранений?

— Здається, ні, — озвався хтось. — Але, може, вже випустіть нас?

— Не виходьте! Там траса, машини летять! — різко зупинив їх Михайло. — Зараз розберемось.

Руслан уже вистрибнув надвір, відкинув кришку під шасі, проліз під машину.

— Повітряна магістраль! — крикнув він звідти. — Трубка лопнула!

— Може, підтискачем спробуємо? — припустив Михайло.

— Не варіант, — відповів Руслан. — Треба перемотати й поставити хомут. Дістань ту синю стрічку з аптечки, пам’ятаєш? Вона щільна, медична.

Михайло швидко приніс, тримаючи набір ключів. Поруч стояли пасажири, нервово переминаючись із ноги на ногу. Один із чоловіків спробував відійти далі.

— Стійте! — суворо сказав Михайло. — Не ризикуйте, машини повертають із-за поворота.

Він розумів, що зараз усе залежить від їхніх спільних дій. Не можна панікувати. Навіть вигляд спокою — це вже половина безпеки.

Руслан працював мов блискавка. Пальці в мастилі, обличчя в пилюці, але рухи точні.

— Подавай стрічку. Тримай! — наказував він, не піднімаючи голови.

Михайло подав, підтримуючи його за корпус, аби Руслану було зручніше. Вони мовчали, лише чути було важке дихання та стукіт металу.

Через десять хвилин усе було готово. Руслан підвівся, витер руки об ганчірку й глянув на Михайла:

— Можемо ризикнути. Гальма триматимуть, якщо не давити різко. Доїдемо до кінцевої.

— Ну що ж, — сказав Михайло, вдихаючи з полегшенням. — Ти як завжди — золоті руки.

— А ти — залізні нерви, — відповів Руслан. — Якби я був за кермом, нас би вже витягали з кювету.

Пасажири повернулися до салону. Дехто перехрестився, дехто мовчки кивнув в знак подяки. Жінка, яка плакала, поклала руку на плече Михайла:

— Спасибі, сину. Бог вам поміг.

— І вам, — відповів він тихо.

Маршрутка рушила. Тепер усі їхали мовчки, з якоюсь внутрішньою шанобливістю. У повітрі стояла напруга, але й відчуття безпеки — дивне поєднання страху та довіри.

На кінцевій зупинці вони разом вийшли з кабіни. Михайло подивився на Руслана:

— Ну що, напарнику, як тобі такий старт дня?

— Краще, ніж кава, — відповів той, сміючись. — Тепер зрозумів, що ти справжній командир. З тобою можна хоч в рейс, хоч в шторм.

— Та годі, — махнув рукою Михайло. — Якби не ти, ми б там і залишилися.

Вони мовчки постояли кілька секунд, дивлячись, як сонце піднімається над містом. Здавалося, після цього випадку між ними народилося щось нове — не просто робоча злагодженість, а справжня довіра.

Коли наступного ранку диспетчер із посмішкою запитав:

— Ну що, тепер ви як Шумахер і Піт-стоп, га? —

Михайло відповів спокійно, навіть не посміхнувшись:

— Ні. Ми як екіпаж, який не підводить ні інших, ні один одного.

І Руслан, стоячи поруч, лише коротко кивнув. Бо сказано було все.