Розділ 14: Розмова по-чоловічому

Довго Михайло не міг заспокоїтись. У голові не вкладалося — навіщо Сергію це? Здавалося ж, усе було нормально. Їм обом вистачало змін, вистачало на хліб, на комунальні, на каву з булкою у придорожній кав’ярні. І навіть на пиво після зміни — іноді, коли дуже важкий день, ще і зарплату не малу дружинам приносили. Спілкування з пасажирами теж своєрідно: хто подякує, хто насвариться, хто просто мовчки гляне в вікно, наче в інший світ, але кожен захищав напарника. Так він думав, та не так було.
Михайло думав, що вони з Сергієм вже давно притерлись один до одного, як колеса до асфальту. А вийшло — ні. Під блиском дружби ховалося щось інше, слизьке, як розлите мастило.

Одного разу, під вечір, коли гараж вже майже спорожнів, Михайло мимохідь почув уривок розмови. За бетонною стіною, біля старого «Богдана», двоє чоловіків щось обговорювали. Голоси були знайомі. Один належав Льоні, старому водієві з третього маршруту, інший — якомусь новенькому, але тон його був надто впевнений. Михайло насторожився.
— Та я ж тобі кажу, — гугнявив Льоня, — Сергій вже домовився. Хоче брата на його місце. Каже, той без роботи, з сім’єю. Ну і, сам розумієш, Петро Миколайович не відмовить.
— А що з Михайлом? — запитав другий.
— Та що… знайдуть йому інший маршрут або взагалі відсторонять. Таке життя.

Цих слів вистачило. В грудях Михайла щось обірвалося. Звук старого дизеля, запах мастила, шум міста — все зникло. Лишилася лише одна думка: зрадив.
Він вийшов надвір, під осінній дощ, і довго стояв, дивлячись, як краплі стікають по лобовому склу автобуса. Йому хотілося просто сісти за кермо й поїхати куди завгодно — аби тільки не бачити Сергія. Але він знав: мовчати не можна. Бо якщо промовчиш раз, тебе зітруть із дороги, як пил.

Наступного ранку він піднявся раніше, ніж звичайно. Зробив собі міцну каву, але не відчув смаку. В голові крутилися думки: Сказати чи не сказати? Чи може помиляюся? А якщо це плітки?
Але коли зустрів Сергія у диспетчерській — все стало на свої місця. Той уникав погляду, метушився, робив вигляд, що шукає ключі.
— Що, загубив совість? — тихо, але з гіркотою промовив Михайло.
Сергій здригнувся, але не відповів. Лише пробурмотів щось нечітке й швидко вийшов.

Того ж дня Михайло вирішив: досить. Пора поговорити по-чоловічому, але не з ним — а з тим, хто вирішує все.

Кабінет Петра Миколайовича був на другому поверсі старої адміністративної будівлі — колись тут була контора заводу, тепер — перевізницька фірма. На столі — груба папка з документами, термос і чашка, годинник. За вікном — мокрий двір, автобуси стояли рядами, немов солдати після важкого бою.

Михайло постукав.
— Заходь, — почувся голос.
Він увійшов і став навпроти стола.
— Михайле, чого такий похмурий? Щось трапилось?
— Трапилось, — відповів він. — І вам треба знати. Я не можу працювати з людиною, яка точить ніж за спиною. Сергій хотів мене пребраати, щоб поставити на моє місце свого брата — Миколу.
Петро Миколайович підняв очі. Його погляд був уважний, але спокійний.
— Ти впевнений в цьому?
— Абсолютно, — відповів Михайло. — Я не плітки повторюю. Я чув, як про це говорили ваші водії. І сам бачу, як він поводиться.

Кімнату огорнула тиша. Було чути лише, як за вікном шумів дощ. Петро Миколайович відставив чашку, підійшов до вікна і довго дивився на стоянку. Потім зробив кілька дзвінків, коротко, по суті.
Михайло стояв, мов на суді. Він не вимагав нічого — лише хотів справедливості. Але серце билося швидко, як перед останньою зупинкою перед депо.

Минуло кілька хвилин. Нарешті Петро Миколайович повернувся.
— Знаєш, Михайле, я довго дивився, як ви працюєте. І скажу відверто: не помилився. Ти чесний. Сергія знімаємо з маршруту. Він сам винен.
Він зробив паузу і додав:
— А тобі дамо нового напарника. Руслан — спокійний, досвідчений хлопець. Не балакає багато, зате робить діло. Думаю, ви знайдете спільну мову.

Михайло вдихнув повітря, ніби після довгого підйому.
— Дякую, Петре Миколайовичу. Я не хотів конфлікту. Просто не можу терпіти зради.
— І правильно, — кивнув господар. — Тут, на дорозі, усе має бути чесно. Бо коли один зрадить — інші потонуть в брехні.

Вийшовши з кабінету, Михайло відчув дивну порожнечу. Не тріумф і не полегшення, а щось глибше — гіркий присмак втрати. Адже колись вони із Сергієм сміялися, ділили бутерброди на перервах, прикривали один одного перед диспетчером. Але тепер між ними пролягла прірва. І цю прірву вже не закрити жодною зміною.

Він підійшов до автобуса, завів двигун і довго слухав, як працює мотор.
«Правда, — подумав він, — не завжди приємна. Але вона завжди чиста. І в ній можна дихати».

І того вечора, коли він виїхав на маршрут вже з новим напарником, йому здалося, що місто стало трохи іншим. Дощ змивав пил, люди поспішали, але хтось, здавалось, вперше за довгий час, подивився йому у вічі і посміхнувся.
Михайло теж посміхнувся у відповідь — коротко, стримано, по-чоловічому.