Розділ 13: Удар в спину

Михайло завжди вірив, що справжню небезпеку видно здалеку — по очах, по рухах, по запаху фальші. Але життя, як виявилось, мало інший сценарій: найгостріший ніж зазвичай встромляє не ворог а той, з ким ти п’єш каву на стоянці, навіть той з ким все навпіл і одне кермо: це напарник.

І цього разу ніж в спину встромив Сергій.
--

Вони працювали разом кілька років. Знали одне одного до дрібниць. Сергій був спокійним, навіть надто — таким, що ніколи не сперечався, завжди кивав і казав:
— Та нічого, брате, прорвемось.

Разом ремонтували старі "Богдани", підміняли один одного у святкові дні, навіть разом ходили на поминки колеги. Сергій здавався надійним, мов гайка, яку не зірве жоден болт.

Тому коли все почалося — Михайло навіть не повірив.

Спершу — дрібниці.
У звітах, які він здавав диспетчерці Галі, почали з’являтись дивні правки: замість його підпису — інші дати, у графі "час виїзду" — плутанина. Коли запитав Галю, вона лише розвела руками:
— Не знаю, Мишко, може, то ти сам щось забув? У мене всі папери з твоїм почерком.

Він глянув — і справді, його почерк. Але… ні, не його. Хтось вправно підробив.

Далі — гірше.
Кілька його постійних пасажирів, яких він возив роками, раптом почали пересідати на інший маршрут. Знайома бабуся, що завжди сідала на "Пошті", промовила якось:
— Михайле, кажуть, ти тепер якийсь нервовий став, і грубиш. Я не вірю, але знаєш… люди ж не дарма говорять…

"Люди говорять" — це була фраза, що завжди пахла отрутою.

А потім Сергій, його напарник, сам кинув:
— Така про тебе слава пішла, Михайле. Кажуть, ти себе героєм виставляєш, а пасажирів не шануєш. Може, не варто було б себе так розхвалювати?

Михайло відчув, як у грудях щось обривається.
— Ти серйозно зараз? Ти ж знаєш, що я ніколи такого не робив.

Сергій лише знизав плечима.
— Я нічого не знаю. Просто повторюю, що чув.

І пішов. Без пояснень, без звичного "кави потім візьмемо"
---

Того вечора Михайло довго сидів в порожньому бусі. Лампочка тьмяно світила над головою, поруч — термос із холодною кавою. Він дивився на кермо, на всі ці роки праці, на свої руки — мозолясті, чесні.

Чому саме він, Сергій, мій напарник?

На стоянці підійшов старший водій Іван Ілліч, сивий, з м’якою посмішкою:
— Мишко, не дивуйся. Сергій давно хотів окремий маршрут, разом з рідним братом мати. Але начальство не давало. Бо ти, бач, добре працюєш, пасажири тебе знають. От він і вирішив тебе підсидіти.

— Підсидіти? Як школяра у черзі? — гірко засміявся Михайло.

— Гірше. Він заходив до диспетчерської, залишав там якісь папери, казав, що від тебе. І ніби ти скаржишся на роботу інших, а себе виставляєш ледь не святим. Галя мені по секрету шепнула — там твій підпис стоїть.

Михайло відчув, як щось усередині спалахнуло. Не злість — розчарування. Холодне, мов крижана хвиля.
---

Він не пішов одразу до Сергія. Не кричав. Не влаштовував сцен. Просто почав уважніше дивитися на все навколо. Як той зустрічає диспетчерів, як розмовляє з начальством, як сміється, коли хтось згадує його ім’я.

А потім — фінальний штрих.
Коли Михайло прийшов на зміну, його ключі від буса зникли. Хвилин тридцять шукав, поки не знайшов… у кишені куртки Сергія, яка висіла в кімнатці відпочинку.

Він узяв їх, мовчки. І зрозумів все.
---

Того ж вечора, після зміни, коли вже сутеніло, Михайло підійшов до нього.
Стояли біля автобусів — повітря пахло дизелем і дощем.

— Сергію, — сказав він спокійно, — якщо ти вирішив боротися за місце під сонцем, свого брата, то борись відкрито. А найкраще відверто скзав би. Я б тобі єй Богу допоіг Але не лий бруд із-за спини. Не роби з мене ворога. Я тобі ніколи зла не бажав.

Сергій мовчав. Лише відвів погляд і зціпив зуби.

— Я не знаю, про що ти, — нарешті видавив.

— Знаєш. І дуже добре. Тільки знай — я мовчати більше не буду.

Михайло розвернувся й пішов, залишивши його стояти посеред стоянки, наче прибитого до землі.
---

Наступного ранку Михайло зателефонував до управління. Голос його був рівний, навіть занадто спокійний:
— Доброго дня. Це водій маршруту №12, Михайло Гончар. Прошу перевірити всі зміни, звіти й документи за останній місяць. Особливо ті, де стоїть мій підпис. Бо, схоже, я працюю на двох роботах — одну чесно, іншу — підроблену.

На тому кінці дроту запала тиша. Потім хтось тихо відповів:
— Зрозуміли, Михайле. Розберемось.

Він поклав слухавку і відчув, що зробив головне — не дозволив неправді лишитись без відповіді.

Того дня він виїхав на рейс, як завжди — привітався з пасажирами, посміхнувся дітям, допоміг старенькій із торбами. Але всередині вже не було того спокою, що раніше.

Тепер він знав: найтяжче не коли тебе зраджують вороги.
Найтяжче — коли тебе зраджує той, кого ти вважав другом.

І все одно — він їхав далі. Бо совість не потребує доказів..