Розділ 11: Пекло на колесах

Конкуренція між маршрутниками — це не просто робота. Це війна.
Без пострілів, але з тією ж самою люттю. Тут кожен рейс — як бій. Хто перший забере пасажирів, той і переможець. А переможець — це не просто прибуток, це повага, стабільність, життя без боргів. Але головне не порушувати графік тому що це підлість, за яку маршрутчик може втратить повагу своїх колег.

Для Михайла день почався рано. 3:40.
Поки місто ще спало, він вже стояв біля свого «Богдана». Двигун прогрівався, в повітрі стояв запах дизелю й холодного ранку. Він перевірив світло, дзеркала, відкрив, закрив задні, передні двері — звичний ритуал перед виїздом.

— Поїхали, стара, — сказав він машині, немов живій істоті.

Перші рейси пройшли рівно. Люди ще напівсонні — з роботи, на базар, в лікарню. Михайло знав кожне обличчя, кожен голос. І тому дивно стало, коли на третій рейс пасажирів стало… підозріло мало.

«Може, свято якесь?» — подумав. Але календар показував звичайну середу.

На четвертому рейсі — знову порожньо. П’ять людей замість двадцяти.
І тут задзвонив телефон. Сергій — колега, який їздив через день.

— Миш, ти чого такий тихий сьогодні? Пасажирів не маєш?
— Та якось мало, — відповів він. — Що, і в тебе так?
— Та ні, — Сергій засміявся. — Я чув, твій «друг» Льоня з дванадцятого виїжджає пізніше. На десять хвилин. І бере твоїх пасажирів.
— Як це — пізніше?
— А отак. Він зсуває графік. Зупиняється довше, підбирає всіх. Каже, що «після мене маршрутка не йде». А потім ще розповідає людям, що ти їх не поважаєш — називаєш селюками.

Михайло стиснув кермо так, що пальці побіліли.

— Звідки знаєш?
— Бабці на ринку говорили. А одна навіть казала, що Льоня її попередив: «Не сідай до Михайла, він грубий. Тільки мене слухай, я культурний».
— От же ж…сволота — Михайло глибоко вдихнув, намагаючись не вилаятися. — Дякую, Сергію. Розберуся.
---

Льоню він знав давно. Тихий, усміхнений, завжди з чистою сорочкою й жувальною гумкою. На людях — «позитивчик». Але за спиною — зміїна хитрість. Таких Михайло не любив: не відкритих ворогів, а підлих друзів.

Весь день він спостерігав: і справді, на ключових зупинках — порожньо. Люди не стоять і чекають довше, але сідають не до нього, а до того, хто їде раніше, а не через «через 10 хвилин». І їм байдуже, що він порушує графік, та ще погані чутки розповсюджує.4

На кінцевій — зустрілись.
Льоня стояв біля своєї маршрутки, курив і посміхався, мов старий знайомий.

— О, Мишко! Як справи?
— Нормально. Тільки пасажирів нема. Може, ти знаєш, чого?
— Та я звідки? Може, вони тебе не люблять, — засміявся. — Кажуть, ти з людьми різко балакаєш.
— Хто кажуть?
— Та бабці, люди. Я ж нічого. Просто передаю, що чую.

Михайло зробив крок ближче.

— Льоню, ти графік зсуваєш. Виїжджаєш пізніше, забираєш моїх пасажирів. Це не чесно.
— Ти ж не господар маршруту, — знизав плечима той. — Кожен має право заробити.
— Право — так. Але не за рахунок брехні. Порушувати графік це підло, тобі будь хто скаже 
— Брехні? — удавано здивувався Льоня. — Та я святіший за тебе!

На мить Михайлу здалося, що кулак сам потягнувся до обличчя цього гладенького лицеміра. Але він зупинив себе. Не час. Не місце.
«Бог бачить», — подумав. І поїхав далі і знову за цим підлим Льоньою
---

На півдорозі — зупинка біля базару.
У салон заходить бабця з торбою, дивиться з-під лоба:

— Ви ж не будете нас обзивати?
— Перепрошую?
— Та кажуть, ви називаєте людей селюками.

У грудях защеміло. Михайло відчув, як у голові закипає. Але замість злості в голосі з’явився спокій.

— Пані, — сказав тихо, — я вас більше поважаю, ніж самого себе. Я сам із села. І знаю, як воно — вставати в п’ять, щоб дітей нагодувати й до міста доїхати. Якщо хтось каже інакше — він, певно, давно втратив совість.

У салоні запала тиша.
Бабця опустила очі, повільно сіла.

— Вибачай, синку, — промовила вона. — Тепер бачу, що не ти це кажеш, а той брехун Льонька вигадав.

Хтось позаду промовив:
— Правильно каже чоловік, видно що сам сільське життя знає і поважає. У нас язики швидші за розум. Повірили брехуну.

І поступово атмосфера змінилася. Люди заговорили по-іншому — спокійніше, тепліше.
Михайло відчув, як повертається щось важливе: довіра.
---

Ввечері, коли він ставив маршрутку на стоянку, знову побачив Льоню. Той сміявся з кимось, тримав каву й показував щось у телефоні.
Михайло пройшов повз, не сказавши ні слова. Але подумки пообіцяв собі:

«Нехай. Брехня може виграти день, але не життя».

На ранок він виїхав ще раніше — о 3:30. І цього разу пасажири чекали саме його.
Хтось передав брехню:
— Ми тепер знаємо, що тоді казали нам неправду. Люди розібралися.

Михайло лише усміхнувся.
Конкуренція — це не тільки боротьба за гроші. Це перевірка на людяність. І хто її проходить — той справжній водій. Не просто водій а маршрутчик, той, хто щодня тримає в руках маленький шматок людського світу, що називається — життя на колесах.