Розділ 10: Термінова доставка… качки

Ранок був звичайний, навіть надто. Осінній туман ще тримався над дорогою, ліхтарі не встигли згаснути, а місто тільки прокидалося. Михайло вже другу годину на маршруті — кава випита, нерви ще цілі, настрій — стабільно робочий. Пасажири — свої: половина ще дрімає, решта клацає телефони. У салоні пахло дизелем, кавою з термокружки та чимось домашнім — хтось віз пиріжки чи варені яйця.

— Поїхали, — пробурмотів Михайло, запускаючи двигун. — Головне — без пригод.

Він добре знав, що слова «спокійно» й «маршрутка» — не завжди сумісні. Але все ж таки іноді траплялись дні, коли нічого надзвичайного не відбувалося. Та цього ранку спокій закінчився на зупинці «Центральний ринок».

Двері відчинилися — і в салон буквально влетіла бабця, невисока, енергійна, з очима, що світилися терміновістю. На голові — квітчаста хустка, в руках — велика зелена торба, яка ворушилася.

— Синку, ти прямо їдеш? — запитала вона, задихаючись. — Бо мені треба срочно, дуже срочно!

— Прямо, — зітхнув Михайло, — але ж з зупинками. Це маршрутка, не ракета.

— Та мені байдуже, аби качка доїхала, — відповіла бабця, обережно поставивши торбу на сидіння біля себе.

— Яка ще качка?.. — не встиг він уточнити, як з торби щось вирвалось, закрякало і помчало між ногами пасажирів.

Салон ожив миттєво.

— Мамо рідна! — заверещала жіночка в окулярах. — То живе!

— Качка! — вигукнув хлопчик з телефоном. — Справжня качка!

Пасажири сміялися, хтось знімав на відео, хтось підскакував, щоб не наступити на птаха. А качка — горда, з білим пір’ям і чорними очима — ковзала по проходу, мов моряк по палубі під час шторму. Вона шипіла, махала крилами, і, здається, мала на меті втекти на волю — до найближчої калюжі.

— Лови її, мамо, лови! — кричав якийсь студент.

— Та ти лови, у тебе ноги молодші! — не здавалась бабця.

Михайло тримав кермо однією рукою, а другою намагався не допустити «втікачку» до ричагів управління, бо так і до біди недалеко, якщо замість гальмів натиснеш на качку. Але та встигла прослизнути під переднє сидіння.

— Стій! — крикнув хтось. — Вона під педалями!

Маршрутка пригальмувала. Михайло вимкнув двигун, обернувся до салону і втягнув повітря.

— Ну що, панове, полювання почалося, — сказав він серйозно, але в очах блищав сміх.

— Та дай я сама! — бабця нахилилася, залізла під сидіння, торба на плечі, хустка сповзла на очі. — Грицько, йди сюди, нечемний ти, біда ти моя!

Пасажири вже не сміялися — ридали від сміху. Молодиця на задніх сидіннях витирала очі серветкою:

— А ти їй ще квиток пробий, водію, щоб не казали, що зайцем їде!

— Та й місце окреме дай, — додав чоловік із валізою. — Може, у неї посвідчення на пільги є?

— Ага, качка-пенсіонерка, — підхопив студент. — Працювала на ставку, тепер відпочиває!

Нарешті бабця витягнула качку за крила й тримала, як дитину. Та ображено закрякала, але більше не пручалася.

— Ох, проклята! — видихнула бабця. — Зранку спокою не дає. Думала, довезу спокійно. А вона, бач, вирішила світ побачити!

Михайло повернувся до керма, витер лоба долонею.

— Пані, чесно, у мене за п’ять років роботи було всяке: кури, коти, навіть одна вівця. Але качка, яка вирішила самостійно досліджувати салон — це дебют.

— То пробий їй півквитка, — знову жартував пасажир. — Вона ж не сидить, а стоїть!

— Ага, стоїть на одній лапі — студентка, напевно, — кинув інший.

Салон вибухнув сміхом. Бабця нарешті вмостила торбу на коліна, обережно пригладила качці пір’я і дістала шмат батона.

— От бачиш, — сказала вона, — спокійна стала. Треба було просто поїсти. Як і всі ми.

— Точно, — підтакнув Михайло. — Головне, щоб вона не замовила каву «з собою».

Сміх не вщухав ще кілька зупинок. Люди, які щойно були сонні й похмурі, тепер говорили, сміялися, навіть співали. В салоні маршрутки панувала дивна, але тепла єдність. Кожен відчував — ось він, живий момент, який запам’ятається.

На наступній зупинці зійшли половина пасажирів, і всі прощалися з бабцею та качкою, ніби з давніми знайомими:

— Бережіть Грицька!
— Не забудьте йому ремінь безпеки!
— І не випускайте на волю, хай до кінцевої доїде!

Михайло посміхався. Йому навіть стало шкода, що ця маленька пригода закінчується.

— Синку, — тихо сказала бабця, коли всі стихли, — ти не сердься. Я її до доньки везу. Он у неї діти маленькі, от і вирішила подарунок зробити. Живий. Бо що ті іграшки…

— Та який сердитий, — махнув рукою Михайло. — Я вже звик, що життя саме підкидає «пасажирів із сюрпризом». Без цього нудно.

Коли бабця зійшла, притискаючи торбу до грудей, Михайло ще довго усміхався.
Пасажири теж. Хтось навіть сказав:

— От бачиш, іноді для гарного настрою треба не кави, а просто качку в маршрутці.

Михайло кивнув, глянув у дзеркало заднього виду й подумав:
«Справді. Маршрутка — як життя. Ніколи не знаєш, кого чи що сьогодні доведеться везти».

І, натиснувши на газ, рушив далі — назустріч новим зупинкам і новим історіям.