Розділ 9: На межі зламу

У диспетчерській ледь жевріло світло — старенька лампа, що гуділа над головами, кидала тьмяні кола на потрісканий стіл і старі журнали обліку рейсів. За вікном — світанковий туман, який заливав стоянку маршруток, немов хтось розлив молоко на землю. Принаймні так виглядали шеренги маршруток в АТП, Була шоста ранку.

Сергій сидів на старому стільці, схилившись над кружкою охололої кави. Його руки тремтіли, ніби він щойно повернувся з війни, а не зі зміни. Михайло щойно прийшов — свіжа сорочка, термос із гарячим напоєм, запах м’яти й кави, що змішувався із звичним дизельним димом і потом машинного дня.

— Привіт, — тихо сказав він. — Як ніч?

Сергій не підняв очей. Лише стиснув губи й довго мовчав. Потім видихнув.

— Як завжди, Мих. А може, й гірше. Я просто… не витягую вже. В мене, здається, нерви здають.

Михайло сів поруч. Спробував жартом розрядити наелєктрзоване повітря:

— Нерви? Та вони в нас ще на першому році роботи скінчилися. Ми тепер на чистій звичці.

Але Сергій не посміхнувся. Погляд його був порожній, наче в людини, що дивиться у прірву й бачить себе.

— Дружина в лікарні. Тиск, серце… лікарі кажуть, нічого страшного, але я бачу — страшно. Старша донька мовчить, не хоче ні з ким говорити. Каже, що я постійно відсутній. І знаєш що? Вона права. Бо я дійсно відсутній. Я живу за кермом. Їжджу, як робот. І думаю: навіщо все це? Для кого?

Михайло мовчав. Слухав. Його руки, що звикли тримати кермо навіть в найгірших бурях, тепер безсилі лежали на колінах.

— Ти ж знаєш, я не нитік, — продовжив Сергій. — Але іноді хочеться просто натиснути на гальма, вийти посеред маршруту й піти. Просто піти.

— Куди? — спитав Михайло.

— Та куди завгодно. Хоч у ліс. Лише щоб не чути цих голосів, не бачити цих облич. Я дивлюся на людей — і бачу, як вони згорають, як і ми. Ми всі тут горимо повільно, тільки не димимо і не палаєм.

Михайло зітхнув.

— Сергію, я тебе розумію. Учора, коли того грабіжника скрутили в маршрутці, я сидів після зміни, руки трусилися. І подумав: «А якби він мене поранив? Що б сказали?» Та нічого б не змінилось. Хіба що фото в новинах, де написали б — герой маршрутки. А я? Я просто втомився. До кісток.

Вони замовкли. У диспетчерській було чути лише, як цокає годинник і дзижчить лампа.

Сергій повільно відпив ковток кави, зморщившись від гіркоти.

— Вчора до мене підійшов той дід із баяном, пам’ятаєш його? На кінцевій завжди сідає. —

Михайло кивнув:
— Та як же не пам’ятати. Він ще співає пісні про молодість, поки люди бурчать, що «музика заважає».

— От він мені і каже: «Синку, ти не просто людей везеш. Ти їм надію даруєш. Бо коли ти за кермом, вони знають — доїдуть туди, куди треба». І я стою, слухаю, і в мене горло стискається. Бо, може, він правий. Може, ми справді комусь потрібні. Але хто потрібен нам?

Михайло нахилився вперед, сперся ліктями на коліна.

— Ми теж люди, Сергію. Не мотори. Не залізо. І маємо право зупинитись. Поплакати, якщо треба. Пожаліти себе. Ми весь час їдемо вперед, бо думаємо, що не маємо права на слабкість. А може, саме вона й робить нас справжніми.

Сергій кивнув, але в очах блиснули сльози. Він швидко їх витер — як чоловік, який не хоче показати, що болить.

— Знаєш, — додав Михайло, — ми не герої. Ми просто тримаємо лінію. Кожен свій відрізок дороги. І поки тримаємо — місто живе.

— А якщо зламаємось? — тихо спитав Сергій. — Якщо більше не зможемо тримати?

Михайло поглянув на нього довгим поглядом, потім сказав:

— Тоді хтось підставить плече. Може, я. Може, хтось інший. Але точно Бог не дозволить забрати з рейсу тих, хто ще може боротись.

Тиша. Знову тільки шум старого холодильника, що в кутку гудів, як мотор.

Михайло встав, підійшов до вікна. Над стоянкою вже займалось небо — перші промені світанку торкалися металу автобусів, що блищали вологою роси.

— Бачиш? — сказав він. — Сонце встає, хоч ми й не спали. І дорога знову чекає.

Сергій підвівся, важко вдихнув і накинув куртку.

— Дякую, брате, — сказав тихо. — Що не відвернувся.

Михайло посміхнувся втомлено, але щиро.

— Та куди я від тебе дінусь. Ти ж мій напарник. І поки ми не зламались —  тримаємся дороги і пуття.

Сергій вийшов першим. Надворі вже шуміли двигуни, хтось сигналив, хтось сміявся. Михайло подивився йому вслід і подумав: «Кожен із нас на межі. Але, може, саме ця межа й тримає нас, щоб бути людьми».

Він взяв термос, ковтнув гарячої кави й нарешті відчув смак — гіркий, але справжній. Саме такий, як життя, яке вони з Сергієм відчувають щодня — по колу, від зупинки до зупинки, але все одно — вперед.