Розділ 8: Погоня на маршруті

Ранок починався, як сотні інших. Нічний холод ще не відпустив асфальт, над містом висів сизий серпанок, у якому ледь видніли світлі вікна. Михайло, закутавшись в куртку, перевіряв гальма, підсвітку і двері — старенька маршрутка №42, хоч і бачила краще життя, але слухалася його рук, як добре натренований кінь.

— Ну що, старенька, поїхали переміщуувати місто, — буркнув він, кидаючи погляд на годинник. 5:15 ранку. Ще до першої хвилі пасажирів.

Перші зупинки — мов тиша перед бурею. Кілька ранкових пасажирів — продавчиня з базару з величезною торбою, студент із вічно навушниками, дідусь, який щодня їздить в лікарню «на процедури». Кожен знайомий, кожен — частинка буденної симфонії маршруту.

Михайло вже давно помічав, як люди стають однаковими в транспорті: сонні, зосереджені, мовчазні. Але саме ця звичність давала спокій — передбачуваність, яка рятувала від хаосу.

Та того ранку доля вирішила зробити паузу в спокої.

На зупинці «Центральний ринок» зайшов чоловік. На вигляд — років тридцять п’ять, чорна куртка, темні окуляри, рюкзак, який виглядав завеликим для буденного пасажира. Його рухи були нервові, погляд — блукав, уникаючи людей. Він одразу пройшов у кінець салону, нічого не сказав і не оплатив проїзд.

Михайло звик до таких. Іноді хтось забуває, іноді — просто нахабно «зайцем» їде. Але цього разу щось у поведінці чоловіка насторожило: він часто озирався, пальці тремтіли, рюкзак тримав на колінах, наче щось охороняв.

«Та ну, може, просто нервує…» — подумав Михайло, і натиснув на газ.

Через дві зупинки, коли салон вже наполовину заповнився, до дверей водія підійшли троє поліцейських у цивільному. Один швидко показав посвідчення:

— Чоловік у темній куртці, із чорним рюкзаком. Підозрюється в озброєному пограбуванні банку. Може бути небезпечним. Залишайтесь спокійними.

Михайло відчув, як усередині все холоне. Піт раптом виступив на лобі, серце почало калатати. Він глянув в дзеркало — чоловік у кінці салону вже зрозумів, що щось не так. Його очі блиснули — як у загнаної тварини.

І тут усе почалося.

— Стояти! — крикнув один із поліцейських, але було пізно. Чоловік зірвався з місця, рюкзак в руках, кинувся до задніх дверей. Пасажири закричали, діти заплакали.

Інстинкт — те, що залишається, коли часу на роздуми нема. Михайло натиснув кнопку блокування дверей. Ледь чутне клацання — і всі виходи закриті.

— Сиди, куди рвешся! — закричав він, навіть не впізнавши власного голосу.

Підозрюваний спробував розбити заднє скло, але ззаду встав кремезний чолов’яга — робітник у робі, який щойно їхав на завод. Він схопив злочинця за плечі, потягнув на себе, і обидва впали на підлогу. Почалася коротка, але запекла боротьба.

Маршрутка гойднулася. Люди кричали, хтось читав молитву, хтось знімав усе на телефон. Поліцейські вже підбігли ззаду — за кілька секунд все скінчилося. Кайданки клацнули, крики стихли.

Михайло все ще тримав кермо, хоч машина стояла. Долоні тремтіли. Серце билося, як барабан. Він дивився в дзеркало, не вірячи, що це все було насправді.

Поліцейський підійшов до кабіни:

— Ви щойно запобігли втечі небезпечного злочинця. Дякую вам. Якби він вискочив — могли бути жертви.

Михайло кивнув, мовчки. В роті пересохло. Нарешті тільки прошепотів:

— Я просто водій маршрутки…

— Не сьогодні, друже, — сказав поліцейський і вийшов із затриманим.

У салоні повисла важка тиша. Пасажири ще кілька хвилин сиділи, ніби не знаючи, чи можна водію рушати. Потім хтось нервово розсміявся.

— Оце маршрутка! — вигукнув хтось. — Як в кіно!

Жінка похилого віку, яка сиділа неподалік, підійшла до водія, доторкнулась до його плеча:

— Синку, ви справжній чоловік. Бог вам помагає.

Він лише кивнув. У голові дзвеніло, серце билося нерівно. Коли всі вийшли на кінцевій, Михайло сидів кілька хвилин в тиші, вдихаючи повітря, яке пахло страхом і потом.

Лише тоді дістав із закритого відсіку свою каву в термосі — холодну, недопиту — і зробив ковток.

Після того дня він став місцевою легендою. На зупинках йому приносили каву, пиріжки, дякували. Пасажири впізнавали, махали рукою. Хтось навіть написав про нього пост у соцмережах:

> «Водій 42-го маршруту — не просто шофер. Людина, яка ризикнула, щоб інші залишилися живі».

Михайло читав ті слова і не відчував гордості. Лише втому й тихе полегшення, що обійшлося без крові.

Ввечері, коли він повернувся додому, дружина мовчки обняла його. Донька вибігла з кімнати, показала малюнок:

> «Тато і автобус».

На ньому він був за кермом, а навколо — сонце і усміхнені люди.

Він глянув на цей дитячий світ і подумав:
«Може, справді не треба носити погони, щоб зробити щось важливе?»

Того вечора він довго не міг заснути. В голові знову крутилася сцена — крик, гуркіт, заблоковані двері. Але тепер замість страху залишалося щось інше — спокійне усвідомлення: навіть серед звичайних днів бувають миті, які змінюють усе.

І, може, герої — це не ті, хто готується до подвигу, а ті, хто просто вчасно не боїться діяти.