Розділ 7: Вигоряння

Будильник задзвонив о 03:40.
Той самий писк, що за роки став частиною життя, як серцебиття — монотонне, неминуче, без права на відпочинок.

Михайло відкрив очі. Довго не міг збагнути, де він. Стіна, ледь освітлена вуличним ліхтарем, годинник, тінь дружини на подушці, її спокійне, рівне дихання. Мить — і все стало на свої місця. Вода на каву, рушник, одяг на спинці стільця. Автоматизм, що замінив життя.

Тіло знало, що робити.
А душа — мовчала.

Колись він прокидався з азартом, навіть радів ранковим рейсам: свіжому повітрю, першій каві на заправці, зустрічам із людьми. А тепер — лише тиша всередині. Тиша, схожа на вичавлену пустку, що залишилася після занадто довгого марафону.

Він глянув у дзеркало: коротка сивина, темні кола під очима, небритість. “Може, відпустку взяти?” — подумав. І тут же відмахнувся: “Кому я там потрібен? І що я робитиму без дороги?”.

На медогляді сидів мовчки, мов привид. Медсестра, що знала його давно, підняла очі від паперів:
— Усе гаразд, Михайле? Ви сьогодні якийсь… не свій.
— Та все добре, — усміхнувся він скуто. — Просто не виспався, як на вихідних.

Посмішка була, але очі її не підтримали. У них стояла втома — стара, глибока, як рана, що давно не загоюється. Дивись обережно сказала медсестра.

Перший рейс — ще темно. Місто тільки прокидалось, у вікнах миготіли світла кухонь. Перший пасажир — мовчазний робітник із заводської зміни. Потім жіночка з базару, хлопець-студент, який куняв просто стоячи, дід із паличкою, якого він возив роками. Ті самі обличчя, ті самі зупинки. А от щось усередині зникло — відчуття сенсу.

Дорога, що колись була викликом, тепер здавалася нескінченним колом.
“Колесо”, — подумав Михайло. — “А я — білка. Біжу, і куди?”.

Раптом зліва різко вискочила інша маршрутка. Без поворотника. Гальма заскрипіли, пасажирка зойкнула, хтось у салоні вилаявся.

Михайло вхопився за кермо. В голові спалахнула злість, чиста й пекуча. Хотів вискочити, накричати, поставити все на місце. Але лише стиснув кермо так, що аж побіліли пальці.

“Навіщо? Все одно ніхто не почує.”

Після того день ішов як в тумані. Пасажири говорили, питали, хтось жартував — а він чув, ніби крізь скло. У голові лише дзвеніло.

На обідній стоянці Михайло сидів в салоні, закривши очі. Ні сил, ні бажання виходити. У голові вертілося лише одне: “Досить”.

Коли прийшов Сергій, Михайло глянув на нього спустошеним поглядом:
— Все, Сергію, не можу більше. Це не життя. Це — замкнене коло, що крутиться без кінця. Я в ньому, як білка, що давно забула, навіщо біжить. Що я взагалі роблю? Людей вожу? Чи себе марную?

Сергій сів поруч, мовчав довго. Потім зітхнув:
— Ти просто втомився. Ми всі втомлюємось. Але тримаємось. Бо поки ми за кермом, це місто тримається. Хтось має возити людей, їхніх дітей, старих батьків. Хтось мусить.

— А хто тримає мене? — тихо спитав Михайло.

Сергій замовк. Потім, обережно, ніби боявся сказати зайве:
— Може, ти сам себе тримаєш. А може — Бог. Але Бог не робить за нас. Він просто підставляє плече. Решту — ми самі повинні.

Михайло кивнув, але слова не полегшили.
Він відчував себе, як свічка, що досвічує останнім жаром.

Коли ввечері повернувся додому, все було, як завжди: вечеря, телевізор, дитячий сміх. Донька бігла назустріч із малюнком в руках.
— Дивись, тату, це ти! — сказала вона й показала малюнок, де намальована жовта маршрутка, а біля неї — чоловік із усмішкою до вух.

Михайло глянув і мало не заплакав. “Вона бачить мене таким, яким я вже давно не відчуваю себе…”

Дружина принесла чай, сіла поруч.
— Що з тобою, Мишко? — запитала тихо.
— Я більше не витримую. Все — як день бабака. Ранок, дорога, шум, крики, піт. І так щодня. А всередині — пусто.

Вона довго мовчала, потім поклала руку йому на плече:
— А ти й не мусиш тримати все сам. Просто побудь. З нами. Не тікай в роботу, в маршрутку. Ми — теж твоя дорога.

Слова були прості, але в них було все. Михайло не відповів. Просто обійняв її й уперше за довгий час дозволив собі… просто дихати. Без поспіху, без думок про графік, без страху, що спізниться на перший рейс.

Ту ніч він заснув міцно, без снів.

А вранці знову був будильник. Знову 03:40. Знову темрява.
Та цього разу він не відчував тягаря. В кухні, поруч із чашкою кави, лежала маленька записка, написана дитячою рукою:

“Тату, я тобою пишаюсь.”

І ці слова раптом зробили те, чого не змогла кава, сон чи розмови. Вони наповнили серце теплом. Бо, можливо, не кожен герой носить форму чи медаль. Декому просто доводиться щодня сідати за кермо — і не здаватися.

Михайло вийшов надвір, глибоко вдихнув холодне повітря й посміхнувся сам собі.

— Ну що, старий, — сказав уголос. — Поїхали.

І вперше за довгий час рушив не із обов’язку, а з вірою, що навіть вигоріле серце може знову загорітись — якщо його запалює любов.