Розділ 6: Братерство за кермом

Ранковий туман ще не розвіявся, а на стоянці вже стояли один біля одного знайомі обличчя — мовчазне братерство коліс, дизеля й кави з пластикових стаканчиків. Збоку цей хаос міг здатися звичайним — ряди маршруток, ревіння моторів, запах солярки й прогрітих двигунів. Але для тих, хто тут живе з п’ятої ранку — це свій світ.

Михайло стояв біля своєї «пташки» — так він ніжно називав свій жовтий бус. Витирав запітніле скло, сьорбав гарячу каву, слухав, як поруч хтось жартує, а хтось лається з диспетчером.

На цій стоянці всі знали одне одного. Тут, як в родині: сваряться, миряться, підколюють — але якщо комусь стане зле чи проб’є колесо, кожен кине все і допоможе.

— Ну що, Михайле, знову пасажирів крадеш? — вигукнув Гена, кремезний водій сусіднього маршруту, що завжди жував насіння й пахнув мастилом.

— Та які там краду, — усміхнувся Михайло. — Вони самі йдуть. Бо я, Гено, з людьми лагідно говорю. Усміхаюсь, слухаю, іноді кавою пригощаю. А не так, як ти — бур-бур-бур, наче трактор в полі.

— От балакун! — пирснув Гена. — Але добре, що ти є. Без тебе було б сумно.

Сміх покотився стоянкою. Хтось кинув:
— Головне, щоб не забалакував до штрафу від патрульних!

Такі жарти — частина ранкового ритуалу. Інакше не витримати. Бо кожен із них за день проходив через стільки людських емоцій, що вистачило б на маленький роман.

Підійшов Сергій — його напарник. Очі червоні, плечі опущені, рухи повільні.

— Спав чотири години, — зітхнув. — Сьогодні ніч була пекельна. Три “штрафника” підряд! Один блював прямо під сидіння, другий учив життя всіх пасажирів, третій шукав, кого вдарити. Я йому кажу: “Синку, заспокойся, бо он патруль, і вони тобі радо пояснять, що таке ніч у відділку”. Подіяло. Злякався.

Михайло простягнув йому стакан із кавою.
— Тримай. З цукром. І не дякуй.

— Ти як мати, чесно, — хрипло засміявся Сергій. — Ще борщу з фляги дай, і взагалі ідеально буде.

— Борщ вдома. Але якщо попросиш гарно — наступного разу термос візьму.

Вони посміхнулися. Бо розуміли: ці дрібниці — як броня. Без неї — вигориш. Тут, на дорозі, не можна бути байдужим. Байдужість — це перший крок до аварії, до нервів, до втрати себе.

На перший погляд, водії маршруток — це просто люди за кермом. Але між ними існує невидиме братерство. Вони живуть в одному ритмі: прокидання до світанку, кава з заправки, нескінченні круги містом, сварки з пасажирами, жарти, втома, короткий обід, і знову — рейс.

Та навіть серед братерства бувають ревнощі.

— Ти бачив, — буркнув Гена, — Славко знову виїхав пізніше графіка. Всіх моїх забрав.

— Та не кип’ятись, — спокійно відповів Михайло. — У кожного свій хліб. Пасажир — не монета, щоб поділити. Як ти до нього, так і він до тебе. Люди все бачать. А що графік порушує, напиши скаргу в управління, такі питання кулаками не вирішуються.

— Ех, ти, філософ… — Гена махнув рукою. — Знаєш, скільки таких “філософів” потім без рейсів сиділо?

— Може. Але ж і без нервів живуть, — відповів Михайло, і вони обоє засміялися.

Одного разу він навіть розбороняв двох. Тоді один молодик ледь не розбив дзеркало іншому через «вкрадену» зупинку. Михайло встав між ними.
— Хлопці, — сказав тоді твердо. — Ми всі дихаємо одним пилом. Не крадіть одне в одного хліб. Бо хліб цей гіркий, а діти вдома — однакові у всіх.

Після того сварки стало менше. Принаймні поруч із ним.

Опівдні стоянка затихала. Моторів не чути. Хтось дзвонить дружині — коротко, без зайвих слів: “Так, усе добре. Так, куплю хліб. Так, не забуду.” Хтось дрімає, поклавши голову на кермо. Хтось дістає стару книжку й читає, ковтаючи рядки між мандрівками до диспетчера.

Михайло любив цей момент тиші. Він виходив, сідав на бампер і дивився, як сонце пробивається крізь кіптяву. У цих кількох хвилинах — спокій такий, якого немає ніде в інших роботах.

— Іноді, — казав він Сергію, — здається, що ми не просто возимо людей. Ми возимо їхні історії. І всі вони залишаються десь тут, на сидіннях, в дзеркалі, в наших головах.

Сергій хитав головою.
— Мабуть, ти все-таки не маршрутчик, а письменник.

— Та ні, — посміхався Михайло. — Просто спостерігач.

До вечора вони знову ставали воїнами дороги — лавірували між ямами, слухали музику, мирили сварливих пасажирів, допомагали стареньким. І коли день добігав кінця, а втома навалювалася, Михайло завжди думав:
«Ми різні — молоді, старі, втомлені, сердиті. Але ми — браття за кермом. Бо тільки ми знаємо, як це — тримати життя на швидкості, не втрачаючи людяності».

Коли всі маршрутки вечором ставали в ряд, стоянка нагадувала нічний порт. Моторний гул стихав, десь пахло кавою, десь чувся сміх. І Михайло завжди казав, кидаючи погляд на небо:

— Завтра знову в бій. І хай буде спокійна дорога — для всіх.