Розділ 4: Старенький пасажир із очима, що бачили більше

Того ранку все йшло, як завжди. Дощ дрібно сіяв по лобовому склу, дзеркала запітніли, у салоні пахло дизелем, кавою й мокрими куртками. Михайло вже сьомий рік на маршруті — добре знав кожну яму, кожен вигин дороги, кожен погляд контролера, що може застати зненацька.
Його день починався о п’ятій: кава, коротке “Бережи тебе, Господи” від дружини, потім гараж, медогляд, перевірка масла й гальм. Все — як за сценарієм, як у солдата перед вильотом.

Але того ранку на зупинці «Шевченка» він помітив його.
Старенький чоловік, років під вісімдесят, у джинсовій куртці, з потертою шкіряною сумкою через плече. Його обличчя було спокійним, але очі — ніби бачили щось, чого інші не бачать. У них була втома, спокій і така глибина, що Михайло навіть відвернувся, щоб не дивитися надто довго.

— До кінцевої, — коротко мовив старий, подаючи зім’яту купюру.
— Сідайте, діду, — відповів Михайло машинально, зосереджено втупившись у дзеркало заднього виду.

Їхали мовчки. Пасажир дивився у вікно, а Михайло ловив себе на тому, що хоче знати, хто він, куди їде і чому такий спокійний серед цього галасу, гулу і лайки, що лунає щодня.
Наступного ранку — те саме. Той самий старенький, те саме місце, той самий спокій.
І так день за днем.

Іноді, коли в салоні було порожньо, Михайло помічав: старий читає книгу. Не телефон, не газету — справжню, стару, з пожовтілими сторінками. Читав повільно, мовби кожне слово було дуже для нього важливе. Іноді усміхався сам до себе.

Одного разу, коли вже сонце спускалося над дахами і салон гойдався у золотавому світлі, Михайло не витримав:
— Діду, а ви щодня катаєтесь?
— Так.
— І куди ж так далеко кожен ранок?
— До кінцевої. Там кладовище. Моя Марія там.
— Дружина?
— Так… П’ять років як. Я їду до неї. Посиджу трохи, розповім, що день був тихий, що город полив сусід, що внуки приїдуть на вихідні… — старий усміхнувся. — Знаєте, якось легше так.

Михайло замовк. Вперше за багато років йому не було що сказати. Йому раптом стало соромно за всі ті рази, коли він кричав на пасажирів, бурчав на стареньких, що довго шукають решту, або злився, коли хтось не подякував.
Бо цей чоловік, який нічого не вимагав, просто сидів і їхав до своєї любові, був більшим, ніж усі вони разом.

З того дня Михайло почав помічати людей інакше.
Бабусю з торбами, яка завжди вибачається, хоч нічого поганого не зробила.
Маму з дитиною, яка нервово шукає монети, щоб встигнути на роботу.
Хлопця з навушниками, що дивиться у підлогу — а може, в душі в нього буря.
І навіть сварливого пенсіонера, який завжди бурчить — може, він просто самотній.

Та старий приходив і далі. Завжди на ту саму зупинку, завжди на те саме місце. І завжди з книгою. Михайло навіть запам’ятав назву — «Листи до сина».

Одного ранку старий не прийшов.
Михайло спочатку не звернув уваги. Потім — знову порожнє місце. Третій день. Тиждень.
На п’ятому ряді — тільки легкий слід від голови на підголівнику. І нічого більше.

Михайло не витримав. На вихідних поїхав до тієї кінцевої, до кладовища.
Ходив між рядами, поки не знайшов плиту:
Марія і Степан. Разом — навіть після життєвої дороги.

Стояв довго. Вітер крутив старі листи каштанів, і йому здалося, що він чує той спокійний голос:
— Їдь, синку, не спіши. Все своє по троху прийде, що має статись. І цього не минеш, але залишиться пам'ять, любов і дружба і це дуже важливо, навіть так, що все життя я віддав би за це.
Михайло поклав поряд жовту квітку, сів у маршрутку і довго мовчав.

З того часу його змінили не слова, а мовчання. Він перестав квапити людей, перестав нервуватись через дрібниці. Коли хтось просив зупинити «трошки далі», він усміхався:
— Для добрих людей — завжди можна.

І навіть коли пасажири виходили, він ловив їх погляди — ті самі, як у старого: втомлені, але живі, з іскоркою, що ще не згасла.

Якось ввечері, сидячи на стоянці з напарником Сергієм, пили каву з автомата, гріли руки.
— Слухай, Сергію, — сказав Михайло. — Думаю, ми не просто людей возимо.
— А що ще, Міш?
— Може, ми возимо їхні історії. Сміх, біль, надію. Хто зна, може, хтось у нас востаннє їде додому, а хтось — уперше до щастя.
— Ти філософ, Міша, — Сергій пирснув сміхом, але якось лагідно. — Тільки не забудь завтра пройти медогляд. І не думай так глибоко — маршрутка того не витримає.
— Витримає, — усміхнувся Михайло. — Бо вона — як життя. Качає, трясе, але везе.

І коли він вийшов з кабіни, подивився вгору — зорі світили, як сигнальні вогні великої дороги.
І десь там, за межами маршруту, може, вже стояв той старий — і махав рукою, мовляв:
“Їдь, синку, бо хтось чекає, щоб ти його довіз не просто додому, а до надії.”