Розділ 3: Напарники, битви і братство дороги

У кожного маршрутчика є той, кому він довіряє кермо.
Напарник.

Не просто заміна тебе — половина тебе на маршруті.
Бо якщо ти три доби тягнеш по чотирнадцять годин, то наступні три — мусиш бути вдома. Інакше або сім’я зникне, або ти сам нездужаєш.

І кожен ранок починається однаково:
Медогляд. Тиск. Подих в прилад. Печатка в лист.
Без печатки — як без зброї. Та ще підпис обов'язково.
Тільки після цього — в бій.

Водій маршрутки — не просто керманич. Це солдат дороги. Його фронт — асфальт, його ворог — час, його зброя — терпіння і старий ключ на “тринадцять”.
---

Напарник — особлива людина.

Якщо нормальний — ви як екіпаж танка.
Якщо не дуже — то кожна зміна, як фільм жахів, де ти і глядач, і актор, і жертва відразу.

Мій напарник Сергій — молодший на десять років. Тридцять років, але з душою підлітка.
— Ну що, Сергію, як вчора було? — питаю я щоранку.
— Та як завжди… На «Промені» баба сварилась, що “кондуктора нема і водій гроші не бере”. На «Гастелло» якийсь студент блював, а на «Ринку» дві мами не поділили, хто перша з коляскою виходить.
— Класика.
— Ага. Ще один п’яний вимагав, щоб я вивіз його “на море”. Каже: “Я заплачу потім, коли продам дачу”.

Сміємось. Бо як без сміху — не витримаєш.
---

Після зміни включається інше життя — домашнє.
Діти кидаються на руки.
Жінка з порогу:
— Ти, може, двері поремонтуєш? Ті, що сам і зламав, коли зранку нервував?
— Звісно, зроблю. Але спочатку — душ, чай і півгодинки тиші, будь ласка…

Вона усміхається. Бо знає — я не ухиляюсь, просто батарея на нулі.

Втомлений, але щасливий — бо вдома.
Бо не маршрутка.
Бо не скриплять гальма, а кипить чайник.
Бо замість п’яних пасажирів — сміх дітей.

Іноді думаю: “Оце справжня заправка для душі”.
---

А тепер — трохи про роботу на маршруті.

Водії — ще ті суперники.
Кожен хоче пасажирів, бо кожен живе з цих тридцяти гривень за проїзд.
І битва за зупинку і дотримання графіка, це життєво необхідно.

— Ти чого підрізав, га?!
— Бо ти дві хвилини стояв! Люди мерзнуть! І ти моїх пасажирів хитро забрав порушуючи графік.
— Та не хитруй, сам щойно щось крутився, ставши переді мною, пасажирів збирав! Так, я мушу тебе навчити, як це порожняком їздити?

І вже іскри, і вже рація тріщить від образ.
А потім у кафешці біля автостанції всі сидять за одним столом і хрустять пиріжками.

Бо робота — одне, а життя — інше.
І хоч сварки трапляються, та ніхто не тримає зла.
Ми всі однаково втомлені, однаково замерзлі, однаково хочемо, щоб мотор заводився з першого разу.

---

Буває дружба, буває і заздрість.

Якось один водій, Михайло, виграв конкурс «Маршрутка року».
Його всі знали: в салоні чисто, пахне лимоном, навіть музику ставить ненав’язливо — не “шансоном по вухах”, а спокійні пісні, щоб люди не з’їхали з глузду зранку.

І одразу пішли чутки:
— Та він жінкам моргає, от і виграв!
— Та у нього теща в мерії, сто відсотків!
— Та він просто занадто милий, підлизався до жінки, голови журі!

А насправді — просто людина робить свою роботу з душею.
І ти сидиш, п’єш чай і думаєш:
“Може, мені теж ті фантики з панелі прибрати?..”
І прибираєш. Бо хочеться бути хоч трішки кращим.
---

Та головне — братерство.

Коли твій автобус поламався, ти ніколи не залишишся сам.
Зупиниться інший.
— Що, стартер знову?
— Ага, ця скриня смерті.
— Зачекай, у мене є кабель, прикуримо.

І вже разом, під нічним дощем, стоїте в калюжі, руки в мазуті, а поруч миготить аварійка.
І здається — ось воно, справжнє братство. Не на словах, а на дорозі.

Якось зима була люта — мінус двадцять, вітер, сніг стіною.
Я стою на підйомі, мотор глухне, колеса ковзають.
Думаю: “Все. Застряг.”
І тут позаду фари. Під’їжджає колега, виходить, у шапці, вся борода в інеї.
— Тримай трос. Потягнемо тебе.
І тягне. Без слів, без вигод, просто по-людськи.
Оце і є дорога — вона зближує тих, хто на ній живе.
---

А ще на маршруті є свої герої.

Водій Петро, що зупинився серед рейсу, бо бабусі стало зле — викликав швидку, чекав, поки приїдуть, а потім ще довіз її додому без грошей, іншого разу.
Або Микола, який п’ять днів возив волонтерів у лікарню, не беручи ні копійки.

Такі історії не пишуть у газетах, але вони живуть між нами.
І коли хтось каже: “Та що там ті маршрутчики, хамлюги!”, я хочу сказати:
“Прийди хоч на день, витримай — і подивися, як це — тримати місто в русі, коли інші сплять”. І взагалі, що таке бути на маршруті.
---

Напарники, битви, братство — усе це як нервова система однієї великої машини, що зветься маршрут.
Тут кожен щось значить, навіть найслабший.
Бо якщо один не вийде на рейс, хтось не поїде на роботу, дитина не встигне до школи, бабуся — на ринок.

І коли про це думаєш, стає якось гордо.
Бо ми не просто возимо людей — ми тримаємо життя міста в русі.
---

Наприкінці зміни, коли стоїш біля бази, мотор вже стих, а над містом загоряються вогні, ти відчуваєш дивне тепло.
Може, це просто втома відпускає.
А може, це вдячність дороги, що ще раз відпустила тебе цілим.

Бо бути маршрутчиком — це не робота.
Це — життя.
Зі своїми битвами, напарниками, чаюваннями, поломками, сварками і сміхом.
Зі своєю правдою — іноді жорсткою, але справжньою.

І коли вранці ти знову береш руками за кермо, бачиш у дзеркалі знайомі обличчя, напарника й кажеш:
— Ну що, знову в бій?
— В бій, брате. Дорога чекає.