Розділ 2: Ніічний маршрут

Нічна зміна — це інший світ.
Місто засинає, але дорога і маршрутки — ні.
Асфальт холодніє, ліхтарі малюють золоті плями на мокрому склі, а ти сидиш за кермом — останній, хто ще не спить.

Менше пасажирів, більше мовчання.
Іноді здається, що ти не везеш людей — ти просто везеш темряву крізь світло фар.

Після 22:00 зупинки наче завмирають.
Рідкі фігури під навісами — мов мандрівники, що чекають свого шансу на повернення додому.
Хтось повертається з роботи, хтось — від когось,
а хтось просто сидить, дивиться в вікно, наче в чорне дзеркало, і бачить там своє життя — без глянцю, без прикрас.
---

Якось пізно вночі зайшов чоловік — весь у болоті, куртка порвана, очі червоні.
Сів на переднє сидіння, мовчки простягнув п’ятдесят гривень.
Я дав здачу, і він тихо сказав:
— Дякую. Я сьогодні втратив усе.

І більше не промовив ні слова.
Їхав до кінцевої, вдивлявся в темряву за склом, а коли виходив, ніби трохи посміхнувся.
І я подумав: може, він не все втратив, якщо ще здатен дякувати і посміхатись.
---

А іноді ніч — це повна маршрутка п’яних.
Пісні, регіт, запах перегару, хтось вже на підлозі.
Їдеш і думаєш: «Я водій чи психіатр?»
Один співає гімн, інший зізнається в коханні пустій сідушці попереду, третій шукає «вихід в Бердичів» на Лісовій.

А ти — мов капітан човна в штормі з абсурду.
Поворот — гальма — знову регіт.
І раптом, серед цього хаосу, якась дівчина шепоче:
— Вибачте, що ми такі… просто день важкий.
І посміхається.
І в ту мить навіть ця нічна божевільня стає людянішою.
---

Інспектори — окрема каста.
Вони з’являються раптово, як дощ у спеку.
Зі злим поглядом, блокнотом і бажанням довести, що ти — головний злочинець в державі.

— А чого не видаєш білети? — питає один, нахиляючись до вікна.
— Бо в одній руці кермо, в другій — гроші, а в третій, очевидно, мають бути білети, яких давно нема бо автобус преватний і податок фіксований.

Не розуміють.
Пишуть акт, ставлять підпис, ніби зловили самого злочинного злочинця.
А ти стоїш і думаєш:
«А я ж тільки хліб додому хотів принести…», а не законно незаконні побори поліції.

Водій маршрутки — це не про обман.
Тут не до хитрощів: денний план — здати, податки — фіксовані, господар — як старшина на плацу.
Білети? Та то просто привід причепитись, щоб показати, що вони — «пильні». Їх вже давно відмінили,бо податок фіксований.

І ще ці перевірки дихання на алкоголь.
Підходять, сують трубку:
— Дихай.
— Та якщо я вип’ю перед рейсом, мене ж пасажири вб’ють, не поліція!

Вони сміються, але все одно перевіряють.
Бо така робота — не довіряти навіть тим, хто тримає країну на колесах.
---

А найстрашніше — це не ніч, не інспектори і навіть не п’яні.
Ні. Найстрашніше — самознищення своїми думками.

Коли одного дня ти просто перестаєш чути, хто що сказав.
Не бачиш, хто платить, хто ні.
Їдеш на автопілоті, як робот, що виконує маршрут із пам’яті.
Ті самі зупинки, ті самі обличчя, ті самі слова.

І здається, що ти не живеш — ти просто котишся.
Зупинка, двері, монета, дорога.
І навіть коли сонце сходить — в тобі все одно ніч.

І тоді ти ловиш себе на думці:
«А може, я став би бухгалтером і було б краще? Сидів би в теплі, чай із лимоном, цифри, графіки…»
А потім згадав — я ж екзамен з математики ледве склав. І смієшся сам до себе. Бо інакше — зійдеш з розуму.
---

Єдина річ, що тримає — це наші, водійське.
Братство асфальту, яке не потребує клятв.

— Що, знову інспектор твого хапнув? — питає Сергій.
— Ага. Взяв на пів батона.
— То бери чай. Солодкий. Від стресу.

Сидимо біля старої бази.
Пластикові стаканчики, запотілі руки, нічна тиша навколо.
Хтось жартує, хтось мовчить, хтось крутить ключ на тринадцять в руці, ніби вертає думки назад.

— Знаєш, що найгірше в цій роботі? — каже один.
— Що?
— Що ти йдеш на неї зранку добровільно.

І всі сміються. Бо правда, хоч і болюча, але своя.
Сміємося, бо якщо не сміятись — залишиться тільки кричати.
А сміх лікує.
---

Я люблю дивитись, як над дорогою сходить світанок.
Коли вікна ще темні, а небо вже рожевіє.
Коли в маршрутку заходить перша пасажирка — бабуся з торбинкою — і каже:
— Синку, візьми до базару.

І в її голосі стільки простоти, що стає легше.
Бо ось вона — причина, чому ти ще їдеш, ще живеш, ще не кинув усе.
---

Нічна зміна — це школа терпіння.
Ти бачиш людей у найчистішому вигляді: без масок, без ролей, без фільтрів.
Хтось засинає, обійнявши сумку.
Хтось молиться пошепки.
Хтось цілу дорогу мовчки плаче.
І всі вони — частина твоєї дороги.

Життя маршрутчика — як старий фільм.
Чорно-білий, але справжній.
Без спецефектів, але з душею.
І, може, саме тому ми тримаємось — бо знаємо: навіть в темряві, коли ти один на дорозі, десь попереду все одно світло.