Розділ 1. Перший рейс

Передмова

--Маршрутка — мій дім. Робота. Доля. Пекло й рай на колесах.

Я — маршрутчик. І це — життя.

Розділ 1. Перший рейс

Потрапив в професію спочатку тому, що зарплата вище середнього, а потім побачив, що ця професія викликає повагу тому що не кожен в стані впоратись з таким навантаженням. Перша поїздка незвично, помилки, складнощі тому що треба пристосуватись до специфіки. І з людьми мусиш бути лагідний -- боротьба за клієнта не дивлячись на те, що вони дивні, смішні, добрі, грубі. І це все поступово виробляє ретуали, звички, хоч і втомлює.

Я пішов в маршрутчики не з любові до дороги, каже всім Михайло. Просто зарплата була вищою, ніж на звичайній роботі. А ще — певна свобода: ти ніби сам собі господар. Ти не на заводі, де дихають тобі у спину, і не в офісі, де сидиш як в клітці. Тут — рух, люди, динаміка.

Але вже після першого дня я зрозумів: не кожному під силу. І не тому, що кермо важке чи маршрут складний — а тому, що це життя затягує, ламає, і водночас загартовує. І якщо ти лишаєшся — значить, чогось вартий.

Пам’ятаю свою першу поїздку.

Руки трохи тремтять. Пасажири сідають, а я намагаюся зобразити впевненість. Десь загальмував не там, десь двері зачинив рано. Десь пасажир кидає косий погляд — мовляв, що за новачок?

Але найважче — це люди. Їх не вивчиш по інструкції. Хтось із добрим ранковим привітом, хтось — бурчить ще з порога. Діти кричать. Пенсіонери сваряться. Молодь слухає музику, яка трясе задні сидіння. Хтось жартує, хтось мовчки ковтає втому.

І ти мусиш бути лагідним, бо кожен пасажир — це клієнт. А клієнтів треба поважати, навіть якщо вони — як із цирку. Це боротьба за кожного клієнта, щодня, як на базарі.

З часом вивчаєш ритм. Ранки — гарячка, вечори — знемога. В обід — тиша, коли можна ковтнути кави і з’їсти бутерброд, поки не підійшов черговий «запізнювач з претензіями».

Поступово виробляються ритуали. Як вітаєшся. Як дивишся в дзеркало. Як оцінюєш на око, чи ще вміститься одна бабуся з кошиком. Як лагідно, але твердо кажеш:

— Молодий чоловіче, оплата при посадці.

І якщо хтось пробує вийти, не заплативши, — на автоматі блокуєш двері і посміхаєшся. Так, щоб зрозумів — жартів тут нема.

Так формується маршрутчик. З досвіду, з нервів, з тисячі коротких зустрічей. Це не просто професія — це життя в потоці, між зупинками.

Перші тижні були як американські гірки.

То день проходить легко — навіть із задоволенням. То якийсь пасажир виб’є тебе з колії на пів дня.

Одного разу заходить жінка років під шістдесят. Повна, рішуча, несе дві сумки, ніби з фронту.

— Синочку, — каже, — двері притримай, у мене кури там.

— Які кури? — питаю, думаю, пожартувала.

А вона ставить сумку на сидіння, та — кудкудак!

Народ в маршрутці вибухає. А вона спокійно:

— Вони не кусаються, не переживайте, всі з прививками.

І що скажеш? Їде. З курми.

Інший день. Стоїмо в заторі, спека. Відкрив двері — дихнути хочеться. Заходить чоловік, мовчки кидає дві гривні — а проїзд вже п’ять.

Кажу:

— Доброго дня, ще три гривні.

Він витягує телефон, каже:

— Алло, маю дуже важливу розмову.

І вмикає музику на весь салон.

Я до нього:

— У мене теж важлива розмова. Питаю: як із оплатою?

А він:

— Давай потім, маршрутка ж не банк.

Кажу:

— Та ні, не банк, але зараз вийдеш і підеш пішки — буде як фітнес.

І загальмував. Вийшов. Тільки після того зрозумів — в салоні всі затамували подих, а потім почали аплодувати.

Такі моменти — немов бальзам. Бо буває і зле.

Одного разу на зупинці сіла бабця — дрібна, тихенька.

Сіла поруч із водійським сидінням. Їдемо хвилин десять. І тут вона мене питає:

— Синочку, а ти щасливий?

Я аж загальмував.

— А чому питаєте? — кажу.

— Бо по очах видно, що ні.

Мовчала весь рейс, а потім просто вийшла, навіть не взяла здачі. І залишила мене з цим запитанням на весь день.

Щасливий?..

Іноді на маршрутці — як на сповіді. Люди говорять відверто, тому що знають: ти чужий, але поруч. Було, молодий хлопець сідає, і видно — що щось не так.

— Все нормально? — питаю.

— Ні. Дівчина пішла від мене.

І поїздка проходить у мовчанні. Він мовчить, я мовчу, музика тихо грає. І в тому теж — маршрутчик, як обёзболюючий засіб.

Під кінець зміни всі пасажири зливаються в одне обличчя. Втомлене. Спішне. Не завжди вдячне.

Але коли хтось виходить і каже:

— Дякую, гарного вечора!

— …тобі теж, — відповідаєш і вперше за годину усміхаєшся.

Якось ранком забігає молодий хлопець — весь запізнений, шнурки розв’язані, рюкзак розстебнутий.

Кидає гроші, сідає, раптом обертається й питає:

— А ми точно їдемо на вокзал?

— Та ні, — кажу, — у Дублін летимо.

Всі в маршрутці засміялися.

А він:

— Ага, а я ж подумав, що вже зовсім не в ту сторону.

Іншого разу старший дядько — такий типовий буркотун — сів позаду й почав коментувати все:

— Їдеш як черепаха.

— Що, газу нема?

— А кондиціонер що, зламався?..

Терпів я хвилин п’ятнадцять. Потім повільно зупинився і сказав:

— Шановний, якщо ви зараз може вийдете, і далі на таксі. Там керувати будете,бо там і гроші заплатите відповідні вашим вимогам.

Маршрутка знову засміялася. А дядько мовчки вийшов. Більше не зустрічались.

Але бувають не тільки сварки й дивацтва. Буває — щось добре лишається в серці надовго.

Один хлопець, студент, років 19, щодня їздив одним і тим же рейсом.

Сидів тихо, завжди з книжкою. Одного дня я помітив — він віддав свою здачу старенькій жінці, яка загубила гаманець. Потім ще комусь допоміг із сумками.

Ми якось розговорились. Виявилось — студент, мріє стати лікарем. І працює після пар, щоб платити за гуртожиток.

З того дня я часто підкидав його безкоштовно. Не казав нічого — просто знав, що таким треба допомагати.