Пролог

Дорога, яка не закінчується

Кажуть, кожна людина має свій маршрут.
У когось він веде в кабінет з кондиціонером, у когось — в шахту, а в когось — за кермо старенької маршрутки, що бачила більше, ніж багато хто з нас.

Я — маршрутчик.
Не герой, не мученик, не філософ. Просто чоловік, який щодня прокидається о п’ятій ранку, щоб запустити двигун і змусити колеса крутитись.
Бо якщо вони зупиняться — зупиниться і моє життя, в якомусь сенсі.

Дорога — це не просто асфальт. Це жива істота. Вона дихає, бурчить, мовчить, кличе.
Вранці вона ще сонна, покрита туманом, як старенька бабуся, що прокидається з кавою в руках.
А ввечері — втомлена, гаряча, пітна, як після довгого робочого дня.

Моє життя — це кілометри.
Скільки я їх проїхав — не знаю. Може, більше, ніж деякі літаки налітали.
І кожен метр — це історія. Маленька, непомітна, але справжня.
---

Перший день за кермом я пам’ятаю, як сьогодні.
Старий "Богдан", який заводився лише з молитвою.
Механік, що стоїть поруч і каже:
— Не бійся, головне — не глуши, поки не доїдеш до кінцевої. Бо вдруге не заведеш.
І я не глушив. Їхав, боявся, пітнів, але не глушив.

Тоді мені здавалося, що це просто робота.
Трохи бензину, трохи нервів, трохи людей.
А потім зрозумів — це не робота. Це світ.
Світ, де ти бачиш усе: любов, злість, втому, молитву, зраду, надію.
Все — просто у дзеркалі заднього виду.
---

Вранці місто ще спить, а ми вже в дорозі.
Сонце тільки торкається дахів, а перші пасажири стоять на зупинках — мов тіні, які оживають від звуку мотора.
Хтось дрімає, обійнявши рюкзак.
Хтось вже свариться по телефону.
Хтось мовчить, дивиться в вікно, де ще видно зорі.

І всі вони — мої попутники.
На годину, на пів, на дві зупинки.
Ми разом, але не знайомі.
Їм треба доїхати. А мені — довезти. І зробити це так, щоб усі залишились живі, навіть у сенсі душевному.
---

Багато хто думає, що маршрутчик — це просто людина, яка крутить кермо.
Але це не так.
Ми — психотерапевти, психологи, охоронці, судді й свідки одночасно.
Бо хто ще може спокійно вислухати десять суперечок за одне коло?
Хто ще зможе розборонити бабцю, яка свариться з дівчиною, бо «вона ж не поступилася місцем!»
Хто ще зможе витримати двох нетверезих, які сперечаються, чи варто було йти до армії?

І ми витримуємо. Бо дорога — наш обов'язок.
І там, у цьому обов'язку, ми служимо щодня.
---

Бувають дні, коли хочеться кинути все.
Коли маршрутка ламається втретє за тиждень.
Коли інспектор лізе з перевіркою, ніби шукає скарб під сидінням.
Коли пасажир кидає монету й навіть не каже «дякую».
Коли світ здається несправедливим, як старий мотор, що димить просто в обличчя.

А потім приходить хтось і каже:
— Ви — найкращий водій.
І посміхається.
І ця одна посмішка перекриває всі поломки, всі нерви, всі кілометри.
---

Іноді мені здається, що маршрутка — це маленька модель життя.
Ти стартуєш — як народжуєшся.
Потім дорога — це твій шлях.
Є рівні відрізки, є ями, є обгони, є небезпеки.
А потім — кінцева.
І там уже, як кому пощастить: або новий маршрут, або гараж назавжди.

Але поки ти їдеш — живи.
Бо саме дорога вчить цьому.
---

Колись уночі я зупинився на порожній трасі.
Місто далеко, ліхтарів нема. Тільки фари малюють білу смугу.
Вийшов, подихав. Тиша така, що чути, як серце б’ється.
І в тій тиші я раптом зрозумів — я щасливий.
Не тому, що все добре. А тому, що я на своєму місці.

Бо не всі створені бути начальниками чи депутатами.
Комусь треба просто довозити людей до дому.
І якщо ти робиш це чесно — то й це служіння.
---

Маршрутчик — це людина, яка живе між світами.
Між домом і роботою, між світлом і темрявою, між тишею і криком.
Іноді нас не розуміють. Іноді ображають.
Але ми їдемо далі. Бо якщо не ми — хто?

Дорога не вибирає водія.
Вона або приймає, або відкидає.
Якщо прийняла — значить, ти свій.
І тоді вже не важливо, скільки ям, перевірок, сварок і дощів попереду.
Головне — щоб мотор бився, як серце.

---

Кажуть, є люди, які залишають слід на піску.
А є ті, що залишають його на асфальті.
І цей слід — не стерти.
Бо кожна маршрутка — то маленька історія міста.

У ній хтось уперше поцілувався.
Хтось уперше заплакав після дзвінка.
Хтось поїхав на співбесіду, що змінила життя.
А хтось — просто мовчав, бо не знав, що сказати.

І я — свідок усіх цих історій.
Іноді навіть їхній учасник.8
---

Тому коли питають:
— Чому ти не змінюєш роботу?
Я відповідаю просто:
— Бо ця дорога — моя.

Тут я бачу світ без прикрас.
Бачу справжніх людей.
Бачу, як життя проходить повз вікно, але водночас — живу в ньому.

Так, я втомлююсь. Так, сварюсь. Так, іноді ледь не засинаю за кермом.
Але коли зупиняюсь на кінцевій і бачу, як люди виходять — дехто дякує, дехто мовчить, — я знаю:
сьогодні я довіз не просто тіла.
Я довіз долі.

І це вже щось значить.

Бо маршрутчик — це не професія.
Це — життя.
Зі своїми боями, напарниками, сміхом і вічною дорогою, яка, може, колись і закінчиться.
Та поки — крутиться. І ми разом із нею.