Розділ 4: Перша кров Частина 2

Марк різко завмер, не дотягнувши вузол на шарфі. Його пальці застигли на закривавленій тканині, а голова сіпнулася вбік зачинених лобових дверей.

— Ви це чули? — тихим, але натягнутим мов струна голосом запитав він, зводячись на ноги.

У салоні на мить пригасла метушня. Студенти перезирнулися.

— Що чули, Марку? — містер Вейн нервово поправив окуляри, притискаючи до грудей свою шкіряну папку. — Це просто злива. Краплі так луплять по металу, що здатися може що завгодно.

— Ні, це був не дощ... — Марк ступив кілька кроків уперед, проходячи повз застиглих у проході хлопців. — Послухайте. Там хтось кричав.

— Тобі здалося від стресу, чуваче, — мовив один зі студентів, Ерік, нервово посміхаючись і потираючи змерзлі плечі. — Хто буде кричати в лісі о першій ночі під зливою? Заспокойся, тут нікого немає на десятки миль довкола.

— Я теж нічого не чула, крім дощу, — тихо додала Елісон з першого ряду, але її пальці так міцно стиснули підлокітник сидіння, що суглоби побіліли.

Марк не відповів. Він підійшов упритул до широкого лобового скла, приклавши долоні до скронь, аби прибрати відблиски тьмяного салонного світла. За склом була лише непроглядна, каламутна стіна води. Фари автобуса, що тьмяно жевріли від акумулятора, вихоплювали з темряви лише найближчі стовбури сосен та розмоклу, розриту багнюку.

І раптом з глибини лісу пролунав новий звук.

Цього разу його чули всі.

Це був не витвір уяви й не шум зливи. З-поза дерев донісся виразний, пронизливий людський вереск, сповнений чистого, тваринного жаху. Він прорізав гул дощу, різко урвався і змінився важким, ошалілим тупотінням.

Хтось наосліп проривався крізь чагарник. Звук тріскучих гілок та важких кроків по вогкій землі наближався з моторошною швидкістю, прямо по лінії світла згасаючих фар.

У салоні автобуса запала мертва, крижана тиша. Студенти притислися один до одного, дівчата затиснули роти долонями, а містер Вейн відступив на крок назад, збліднувши так, що його обличчя злилося з білою сорочкою.

— Там... там хтось є, — здушено витиснув один із хлопців, не зводячи очей від розмитого світла фар. — Хтось біжить до нас...

Тінь вихопилася зі смуги туману так раптово, що дехто в салоні скрикнув. За розмитими струменями зливи постала силуетна постать — спотворена судомою розпачу, зігнута навпіл, вона наосліп летіла прямо на згасаюче світло фар.

За секунду пролунав важкий, глухий удар.

Автобус здригнувся. Важке тіло з силою врізалося в зачинені лобові двері, струсивши металеву стулку. На запітнілому склі з'явився змазаний, кривавий відбиток долоні, що повільно сповзав донизу.

— Відчиніть! Господи, відчиніть! — крізь шум зливи й гуркіт у двері донісся ошалілий, жіночий крик. — Воно там! Воно розірвало їх! Відчиніть!

У салоні зчинився хаос. Дівчата з задніх рядів заверещали, відступаючи вглиб проходу, а містер Вейн у заціпенінні застиг біля панелі управління, дивлячись на закривавлене скло.

— Не чіпайте двері! — закричав хтось із хлопців. — Ми не знаємо, хто це!

— Вона там помирає! — Марк відштовхнув Еріка і сам рвонув до керма.

Двома пальцями він вхопив важіль аварійного відкриття. Механізм із шипінням вивільнив тиск, і важкі двері з клацанням розчинилися.

У салон разом із поривом крижаного дощу та смородом сирої землі ввалювалася постать. Це була дівчина в порваній, заляпаній багнюкою та кров'ю куртці. Вона впала на коліна прямо перед Марком, судомно вхопившись за його джинси. Її обличчя було білим як сніг, а розширені від жаху зіниці здавалися суцільними чорними дірами.

— Зачиняйте... зачиняйте скоріше... — дріботіла вона, задихаючись від кривавої піни на губах.

Марк з силою смикнув важіль назад. Двері із глухим гуркотом зачинилися, знову відрізавши лють нічного лісу.

Але в ту ж саму секунду, коли засуви клацнули, злива зовні раптово вщухла, ніби її вимкнули за командою. І в цій неприродній, дзвінкій тиші, що накрила застряглий автобус, із темряви чагарників донісся тихий подих, схожий на шелест сухого попелу.

Це був важкий, голодний подих і повільне, кістляве клацання.