Розділ 4: Перша кров Частина 1

Всередині автобуса густе повітря миттєво наситилося запахом сирого заліза, плісняви та гострого людського страху. Світло салонних плафонів тьмяно дрижало, вихоплюючи з темряви зблідлі, застиглі обличчя. За запітнілими вікнами суцільною стіною стояв нічний ліс штату Мен — важкий, нерухомий, ніби витесаний з чорного базальту.

— Не тисніть! Відійдіть назад, дайте повітря! — голосно, але з виразним тремтінням у голосі вигукнув містер Вейн.

Педантичний викладач спирався руками на спинки передніх сидінь, його ідеально випрасуваний піджак зморщився, а окуляри з'їхали на кінчик носа. Він намагався втримати контроль, але його погляд хаотично метався від важких дверей до стогнуючого чоловіка на підлозі.

Френк лежав у вузькому проході між сидіннями, неприродно підібгавши ліву ногу. Штанина на гомілці була розірвана й мокра від грязюки та крові, що просочувалася крізь тканину. Зламане ребро при кожному видиху відгукувалося глухим, сиплячим хрипом. Старий водій міцно заплющив очі, його пальці з білими суглобами впивалися в брудний ковролін підлоги.

— Чортів корінь... — видавив він крізь стиснуті зуби, дрібно тремтячи від шоку. — Я просто... посковзнувся. Вона зламалася... як суха гілка.

— Він не зможе вести автобус, — пошепки мовила Елісон, одна зі студенток з першого ряду, відступаючи назад і впираючись спиною в скляну перегородку. — Ми не зможемо виїхати.

Серед 14 студентів здійнявся гучний, хаотичний гомін. Хтось гарячково тиснув на кнопки розблокування екрана телефону, сподіваючись вихопити бодай поділку сигналу, але чорні дисплеї вперто показували відсутність мережі.

Марк виступив уперед, проштовхуючись крізь натовп. Його обличчя було суворим, а погляд прикутим до темряви за розчиненими дверима автобуса, звідки в салон тягло крижаним протягом і дивним, майже нудотним запахом прілого листя та старого сирого м'яса.

— Містере Вейне, треба зачинити двері, — твердо сказав Марк, вказуючи на важку стулку. — І негайно накласти джгут або шину. Якщо ми залишимо двері відчиненими, салон вихолоне за п'ять хвилин.

— Так, так, звісно... — Вейн квапливо потягнувся до панелі управління біля керма, його пальці схибили, але з другої спроби механізм зашипів, і важкі двері з клацанням закрилися, відрізавши злий шелест дерев.

Проте відчуття безпеки це не повернуло. Темрява за вікнами здавалася надто щільною, а тиша, що запанувала в лісі після гуркоту дверей, була неприродною, немов щось зовні причаїлося і уважно спостерігало за кожним їхнім рухом.

Марк присів біля водія, розстібаючи куртку. Його руки діяли майже автоматично, хоча серце калатало у грудях, наче перелякана пташка.

— Мені потрібні ремені, шарфи, будь-що, аби зафіксувати ногу, — він підвів очі на переляканих студентів. — І якась рівна дошка чи пара парасольок для шини. Рухайтесь, не стійте!

З глибини салону пролунала метушня. Двоє хлопців почали гарячково порпатися у своїх рюкзаках, а Сара, витягнувши з сумки довгий в'язаний шарф, передала його Марку. Містер Вейн, усе ще блідий як полотно, намагався зібрати залишки авторитету:

— Так, дівчата, сядьте на свої місця. Хлопці, допоможіть Марку. Нам потрібно заспокоїтися. Перебуваємо в сухому місці, у нас є дах над головою. Вранці нас обов'язково почнуть шукати.

— Хто почне шукати, містере Вейн?! — гостро відрізала Елісон, її голос здригався. — Ми ж самі звернули на цю бісову ґрунтовку! Хто взагалі знає, що ми тут? Наші телефони здохли ще пів години тому!

Слова дівчини болючим відлунням відбилися від металевих стінок автобуса. Жоден зі студентів не знайшов, що відповісти, адже кожен розумів: вона мала рацію. Вони були абсолютно одні посеред безмежного масиву лісів Мену.

Френк стогнав усе тихіше, його обличчя вкрилося дрібними краплями холодного поту. Поки Марк із двома хлопцями обережно стягували зламану гомілку імпровізованою шиною, водій судомно заплющив очі й стиснув зуби, щоб не закричати від болю.

Злива зовні спалахувала з новою силою. Важкі краплі барабанили по металевому даху, а вітер майже вщух, залишаючи за вікнами густу, важку чорноту.

І саме в той момент, коли Марк зав'язував останній вузол на шарфі, крізь шум дощу з глибини лісу донісся дивний, ледь чутний звук. Це нагадувало далекий, заглушений стіною води людський крик.