Розділ 3: Помилка в темряві

Злива за вікном перетворилася на суцільну стіну води. Двірники автобуса безперервно ходили туди-сюди, але за лобовим склом проглядалася лише розмита сіра пляма ґрунтової дороги.

Усередині салону згасло верхнє яскраве світло — залишилося тільки бліде аварійне підсвічування, яке кидало довгі тріпотливі тіні на обличчя пасажирів. Після раптової втрати мобільного зв'язку та збою навігатора серед студентів наростала тривога.

— Містере Вейн, може, краще розвернутися? — промовила Лінда, озираючись на темну стіну лісу за вікном. — Поки ми зовсім не застрягли.

— На цій дорозі немає місця для розвороту, дівчино, — сухо відповів Френк, не відриваючи погляду від розмитої колії. — Якщо я спробую здати назад у цій темряві, ми просто злетимо в яр. Нам треба їхати тільки вперед, поки не знайдемо розширення або виїзд на шосе.

Френк міцніше стиснув кермо. Вузька дорога ставала все більш розмитою: під колесами постійно чавкала багнюка, а з боків автобус періодично зачіпав низько похилені гілки ялин.

Раптово під днищем автобуса пролунав важкий, глухий удар — колесо потрапило в глибоку вибоїну, і машина всією масою наскочила на прихований під багнюкою кам'яний виступ.

Двигун загрозливо загарчав, видав серію важких чихаючих звуків, металевий скрегіт лунко відбився від стінок кузова — і мотор раптово заглух.

Автобус за інерцією прокотився ще кілька метрів і остаточно застряг у глибокій багнюці. У салоні запанувала повна тиша, яку розривав лише гучний стукіт важких крапель дощу по даху.

— Що сталося, Френку? — суворо запитав містер Вейн, піднімаючись зі свого сидіння й спираючись на металевий поручень.

— Здається, ми пробили картер або зірвали якийсь шланг під днищем, — вилаявся водій, марно повертаючи ключ у замку запалювання. Стартер лише безпорадно й сухо клацав під підлогою, але двигун навіть не намагався схопитися. — Електроніка глухне, мотор став намертво.

У салоні знявся гамір. Студенти перешіптувалися, дехто дістав кишенькові ліхтарики та ввімкнув спалахи на телефонах, направляючи їх у вікна. За темними шибками суцільною стіною валила злива, а вітер розгойдував старі сосни, які відкидали зловісні, деформовані тіні на пасажирські сидіння.

— Так, без паніки! — гучно промовив викладач, піднімаючи руку, щоб заспокоїти молодь. — Ми в безпеці всередині автобуса. Тут сухо. Френку, ти зможеш оглянути пошкодження?

— А що мені залишається? — буркнув водій, дістаючи з-під свого сидіння масивний металевий ліхтар і важкий гайковий ключ. — Якщо ми просто пробили оливний фільтр або відійшов кабель, я можу хоча б оцінити, чи поїдемо далі. Але доведеться лізти під днище.

— Я піду з вами, допоможу, — запропонував Сем, піднімаючись із місця.

— Ні, залишайтеся на місцях, — перебив його містер Вейн. — Ніхто зі студентів з автобуса не виходить. Це не обговорюється. Френку, будь обережний.

Водій одягнув цупку штормівку, підняв комір і натиснув кнопку аварійного відкриття дверей. Пневматика зашипіла, і двері повільно відчинилися. У салон миттєво увірвався струмінь льодяного повітря разом із запахом вогкої землі, прілого листя та дощу.

Френк ступив на сходинку й вистрибнув просто в глибоку, слизьку багнюку під автобусом. Яскравий промінь його ліхтаря розрізав непроглядну темряву лісової дороги.

Водій схилився біля переднього колеса. Важкий струмінь дощу миттєво промочив його штормівку, а під ногами утворювалася справжня рідка каша. Френк спрямував промінь ліхтаря під днище автобуса, намагаючись розгледіти місце удару.

Усередині салону всі затамували подих. Студенти притислися обличчями до холодного скла, спостерігаючи, як бліде жовте світло ліхтарика смикається під корпусом машини.

— Що там, Френку? — вигукнув містер Вейн, стоячи на верхній сходинці біля відкритих дверей і прикриваючи обличчя від бризок дощу.

— Чорт... Тут усе в оливі! — глухо долинув голос водія з-під автобуса. — Картер пробитий, піддон тріснув! Ми нікуди не поїдемо, поки...

Голос Френка раптово урвався коротким, переляканим вигуком.

Почувся важкий глухий удар, сплеск рідкого болота й тріск зламаних гілок. Промінь ліхтаря вихопився з-під автобуса, хаотично крутнувся в повітрі й упав у багнюку, висвітлюючи лише мокре коріння та стіну зливи. З-під колеса пролунало важке, болісне стогнання, після чого щось масивне з глухим шелестом покатилося похилим узбіччям донизу.

— Френку?! — закричав містер Вейн, вистрибуючи з дверей просто в зливу.

У салоні знявся гамір. Дівчата закричали, а Сем і Марк підхопилися зі своїх місць і кинулися до виходу за викладачем. Усі були переконані: у темряві на водія напав якийсь звір.

Містер Вейн у супроводі Сема та Марка підбіг до передньої частини автобуса. У світлі кишенькових ліхтариків, які студенти почали масово вмикати в салоні, земля біля колеса виглядала розбитою і перетвореною на криваво-брудну кашу.

Френк лежав на схилі узбіччя, скорчившись у глибокій багнюці. Водій важко й болісно хрипів, намагаючись встати, але кожна спроба супроводжувалася диким болем.

— Френку! Що сталося? Де подівся звір який напав на тебе? — тримаючи в руках важкий ліхтар, Марк посвітив навколо, але в промені світла виднілися лише мокрі стовбури дерев і стіна дощу.

— Це... це не звір... — крізь стогін промовив водій, хапаючись руками за лівий бік. — Коріння... підсковзнувся на мокрому корінні... Чорт, здається, нпошкодив ногу... і ребра...

Містер Вейн опустився на коліна поруч із водієм, обережно підтримуючи його за плечі.
— Сем, Марку, допоможіть підняти його. Обережно, не різко.

З'ясувалося, що ніякого звіра в темряві не було: Френк просто послизнувся на вологому корінні, невдало впав, зламав ногу та пошкодив ребра.
Водія спільними зусиллями занесли назад до салону автобуса.

Мовчання, що запанувала в салоні, тиснула сильніше за нічний холод. Автобус остаточно перетворився на глуху металеву коробку без світла, зв'язку та працюючого двигуна. Френк, на якого всі покладали надію у разі небезпеки, тихо стогнав, ледь стримуючи біль. Поодинокі промені ліхтарів безпорадно ковзали по шибках, за якими ліс здавався суцільною, нерухомою стіною.