Епілог. Останній день літа

Літо добігало кінця.

Після завершення квесту минув майже тиждень. Життя поступово поверталося до звичного ритму. Я знову працювала, зустрічалася з друзями, допомагала батькам удома, але тепер у моїх днях з'явилося дещо нове.

Точніше...

Дехто.

Еван.

Майже щовечора ми знаходили час, щоб побачитися хоча б на годинку. І щоразу мені здавалося, ніби знаю його все життя.

Останній день літа настав непомітно.

Я прокинулася від теплого сонячного проміння, яке пробивалося крізь напіввідчинені фіранки. У кімнаті пахло свіжою кавою, яку мама вже встигла приготувати на кухні, і легким ароматом мого жасминового парфуму, що залишився на сукні, перекинутій через спинку стільця після вчорашньої прогулянки.

Я взяла телефон.

На екрані вже чекало повідомлення.

Еван:

"Доброго ранку, сонько. Сьогодні останній день літа. Не можна провести його вдома. Зустрінемося через годину біля фонтану?"

Я не стримала усмішки й швидко надрукувала відповідь.

"Звісно. І не запізнюйся."

Відповідь прийшла майже миттєво.

"Тепер це вже твоя фраза."

Я тихо засміялася.

— Самовпевнений, — пробурмотіла я, відкладаючи телефон.

За годину я вже йшла знайомою вулицею. На мені була легка біла сукня з дрібними польовими квітами, білі кеди й маленький блакитний рюкзак.

Вітер легенько ворушив волосся.

Повітря вже було іншим. Ще теплим, але в ньому з'явилася ледь помітна осіння прохолода. Та сама, яка нагадує, що найспекотніші дні вже позаду.

Я йшла до фонтану й ловила себе на дивному відчутті.

Ще кілька тижнів тому я боялася, що після фіналу все закінчиться. Що ми з Еваном повернемося до звичайного життя й поступово станемо просто приємним спогадом одне для одного.

А тепер він чекав на мене біля фонтану.

І я точно знала, що цей останній день літа хочу провести саме з ним.

Біля фонтану було людно. Діти бігали між струменями води, хтось годував голубів, а на лавках сиділи закохані пари. Неподалік вуличний музикант грав на саксофоні знайому мелодію, яка губилася в загальному міському шумі.

Я одразу помітила Евана.

Він стояв біля клумби, тримаючи в руках дві склянки лимонаду. Побачивши мене, він широко усміхнувся.

— Привіт.

— Привіт.

Він простягнув мені одну зі склянок.

— Я пам'ятаю, що ти любиш із полуницею.

Від цих слів у мене потепліло всередині. Я зробила ковток лимонаду, ховаючи усмішку за склянкою.

— Ну що? — запитав він. — Є якийсь план?

— Жодного.

Я знизала плечима й усміхнулася.

— Сьогодні не хочу нікуди поспішати.

Еван кивнув.

— Тоді...

Він простягнув мені руку.

— Просто гуляємо?

Я вклала свою долоню в його.

— Просто гуляємо.

Ми повільно йшли знайомими вулицями. Тими самими, якими ще зовсім недавно бігли, рахуючи кожну хвилину.

Тепер усе було інакше.

Ми дозволяли собі зупинятися, роздивлятися старовинні будинки, читати маленькі таблички на фасадах, заходити в сувенірні крамнички, купувати холодне морозиво й фотографуватися біля кумедних скульптур.

Коли ми проходили повз старий міст, я раптом зупинилася.

Еван зробив ще кілька кроків, перш ніж зрозумів, що я більше не йду поруч.

Він озирнувся.

— Що таке?

Я усміхнулася.

— Пам'ятаєш?

Він теж подивився на міст, і його очі наповнилися теплом.

— Саме тут ми вперше серйозно посварилися.

— А я тоді подумала, що ти найнестерпніший хлопець у цьому місті.

Еван театрально схопився за серце.

— Боляче чути таке.

Я засміялася.

— Це правда.

— А зараз?

Я зробила кілька кроків до нього.

— А зараз...

Я ніжно поправила комір його сорочки.

— Зараз думаю зовсім інакше.

Він усміхнувся так, що в кутиках його очей з'явилися маленькі зморшки.

— Добре. Бо я теж.

— І що ти думаєш?

Він на секунду замислився, а потім переплів свої пальці з моїми.

— Що іноді найкращі речі в житті починаються з дуже невдалого першого враження.