17.3

Я дивилася в його очі й відчувала, як серце б'ється так голосно, що, здавалося, його може почути весь світ.

Навколо панувала дивовижна літня тиша. Річка неквапливо несла свої темні води, а ліхтарі відбивалися на поверхні золотими доріжками. Теплий вітер обережно ворушив моє волосся, а десь далеко лунав приглушений сміх людей, які ще святкували на центральній площі.

Усе навколо ніби завмерло.

Наче саме місто вирішило подарувати нам кілька хвилин лише для нас двох.

Еван не відводив від мене погляду. У його бурштинових очах я бачила хвилювання. Таке саме, як відчувала сама.

Він глибоко вдихнув.

— Ліє...

Його голос був тихим, але впевненим.

— Я зараз страшенно хвилююся.

Я ледь усміхнулася.

— Я теж.

Він коротко засміявся.

— Добре. Тоді мені не одному страшно.

Я похитала головою.

— Не одному.

Еван повільно повів долонею по моїй спині. Його долоня була теплою, міцною, такою знайомою.

Еван трохи нахилився до мене.

— Я навіть не уявляю свого дня без тебе.

У мене перехопило подих.

Я опустила очі. Не тому, що соромилася. А тому, що боялася розплакатися.

— Ти навіть не уявляєш, як сильно я хотіла це почути, — зізналася я.

Він обережно підняв моє підборіддя, змушуючи знову подивитися на нього.

— Тоді скажи мені щось у відповідь.

Я усміхнулася крізь сльози.

— Я теж не уявляю свого дня без тебе.

На його обличчі з'явилася така щира усмішка, що я мимоволі засміялася.

— Це вже краще.

— Ти вимагав відповідь?

— Мені потрібна була гарантія.

— Гарантія чого?

Він на мить замислився.

— Що завтра ти не прокинешся й не вирішиш, що все це було просто частиною квесту.

Я похитала головою.

— Еване, це давно перестало бути квестом.

Він нічого не відповів.

Просто міцніше стиснув мене. В я сильніше притиснула ся до нього.

— Знаєш, коли я зрозумів, що закохався?

Я здивовано подивилася на нього.

— Коли?

Він замислився, ніби справді намагався пригадати той самий момент.

— Спочатку думав, що це сталося після фестивалю. Потім вирішив, що після дощу. Після нашого першого поцілунку. Після того, як ми вперше взялися за руки.

Він усміхнувся.

— Але ні.

— То коли?

Еван подивився мені просто у вічі.

— Коли ти хотіла повідомити організаторам про порушення правил.

Я здивовано кліпнула.

Він тихо засміявся. А потім знову став серйозним.

— Ти могла промовчати. Могла зробити вигляд, що нічого не бачила. Але ти залишилася чесною. Навіть знаючи, що через це тебе можуть зненавидіти.

Він зробив коротку паузу.

— Саме тоді я зрозумів...

Еван обережно торкнувся моєї щоки.

— Що поруч зі мною людина, яку я не хочу втратити.

Я більше не могла стримувати сліз.

Одна тепла сльоза повільно скотилася по щоці. Еван ніжно витер її пальцем.

— Не плач.

Я засміялася крізь сльози.

— Це від щастя.

Я зробила глибокий вдих.

Тепер настала моя черга.

— А я...

Я нервово усміхнулася.

— Закохалася значно раніше.

Він здивовано підняв брови.

— Справді?

Я кивнула.

— Пам'ятаєш той день на набережній?

— Коли ми впали у воду?

— Так.

Я тихо засміялася.

— Коли ми сиділи з морозивом після всього цього. Ти тоді майже нічого не говорив. Лише слухав мене. І дивився так уважно...

Я опустила очі, згадуючи той вечір.

— Тоді я вперше подумала, що мені дуже добре поруч із тобою.

Еван мовчав, не перебиваючи мене.

Я продовжила:

— А потім... Фестиваль. Дощ. Нічне місто. Наші сварки. Примирення. І кожного дня це почуття ставало лише сильнішим.

Я підняла на нього погляд.

— Еване...

Мій голос ледь тремтів.