17.2

Ми повільно йшли вечірнім містом, навіть не замислюючись, куди саме прямуємо. 

Літнє місто поступово змінювалося. Спека нарешті відступила, з річки потягнуло прохолодним вечірнім повітрям, а на вулицях одна за одною спалахували ліхтарі. Їхнє тепле жовте світло м'яко ковзало старою бруківкою, підкреслюючи кожну тріщинку на камені. На балконах будинків цвіли петунії, сурфінії та запашний жасмин. Легкий вітер приносив аромат липи, яка ще не встигла повністю відцвісти.

Десь у дворі грала гітара. Чийсь дзвінкий сміх долинав із літньої тераси невеликого ресторанчика. А з відчинених дверей пекарні пахло свіжими круасанами з маслом і ваніллю.

Я вдихнула на повні груди й усміхнулася.

— Як же тут гарно...

Еван подивився навколо, ніби й сам тільки зараз помітив усе те, що багато років було для нього звичним фоном.

— Дивно.

Я повернулася до нього.

— Що?

— Я живу в цьому місті майже все життя.

Він на мить замовк, а потім усміхнувся.

— Але, здається, по-справжньому побачив його лише цього літа.

Я подивилася на знайомі будинки, вузенькі вулички й світло ліхтарів, що відбивалося у вікнах.

І зрозуміла, що він має рацію.

Квест ніби навчив нас дивитися уважніше. Помічати те, повз що ми проходили сотні разів, але ніколи не зупинялися, щоб по-справжньому роздивитися.

Самі того не помітивши, ми вийшли до набережної.

Річка була майже нерухомою. Темна вода віддзеркалювала перші вечірні зорі, а ліхтарі малювали на її поверхні довгі золотисті доріжки. На іншому березі тихо шуміли дерева.

Я сперлася ліктями на металеву огорожу. Еван став за мною.

Кілька хвилин ми просто мовчали.

Я повернула голову й подивилася на Евана.

Він теж дивився на мене.

Наші погляди зустрілися, і цього разу ніхто з нас не поспішив відвести очі.

— Пам'ятаєш наш перший день? — раптом запитав Еван.

Я тихо засміялася.

— Як таке забудеш?

— Ти тоді дивилася на мене так, ніби готова була придушити.

— Бо ти був страшенно самовпевнений.

— А ти страшенно вперта.

— І зараз так думаю.

Він засміявся.

— Я теж.

Ми ще кілька секунд сміялися, згадуючи той перший день. Потім знову запанувала тиша.

Я дивилася на воду, а перед очима одна за одною спливали картини останніх тижнів.

Перша сварка.

Старі дворики.

Катамаран, що перекинувся просто посеред річки.

Морозиво після дощу.

Танець на фестивалі.

Нічне місто.

Перший поцілунок.

Наша сварка.

Примирення.

Фініш.

Усе це вже стало частиною спогадів.

І від цього було трохи сумно.

— Знаєш...

Я першою порушила мовчання.

Еван повернув голову до мене.

— Чого я найбільше боялася сьогодні?

Він трохи примружився.

— Програти?

Я похитала головою.

— Ні.

Він здивовано підняв брови.

— Тоді чого?

Я на кілька секунд замовкла, збираючись із думками.

— Я боялася, що після фіналу ми просто розійдемося.

Мої слова прозвучали тихіше, ніж я хотіла.

— Квест закінчиться. І... кожен повернеться до свого життя.

Я ковтнула клубок у горлі й знову подивилася на річку.

Еван довго мовчав.

Його погляд був прикутий до темної води, а вираз обличчя став серйознішим.

Я вже почала думати, що сказала зайве, коли він нарешті заговорив.

— Я теж про це думав.

Я здивовано подивилася на нього.

— Справді?

Він повільно кивнув.

— Майже щодня.

Мені защеміло в грудях.

— І що ти про це думав?

Еван усміхнувся самими кутиками губ, але в його очах усмішки не було.

— Щоразу ловив себе на одній і тій самій думці.

Він повернувся до мене.

— Мені зовсім не хочеться, щоб усе це закінчувалося.

Я не знала, що відповісти.

Просто дивилася на нього й відчувала, як усередині щось тихо перевертається.