Розділ 17. Після

Оплески ще довго не стихали.

Після нагородження всі команди запросили залишитися на центральній площі. Організатори підготували невелике святкування для учасників квесту.

Я спустилася зі сцени, все ще не вірячи, що медаль на моїй шиї справжня.

Вона була важкою. Теплою від сонця.

Я обережно торкнулася її пальцями. На зворотному боці було вигравіювано:

«Літній міський квест. За сміливість. Кмітливість. Командну роботу.»

Я усміхнулася.

Останні два слова тепер означали для мене значно більше, ніж просто умову гри.

— Гарно виглядає, — почувся поруч голос Евана.

Я підняла голову.

Він теж крутив у руках свою медаль.

— Думаєш?

— Дуже.

Він на кілька секунд замовк, а потім ледь помітно усміхнувся.

— Хоча...

— Що?

— Усмішка тобі пасує ще більше.

Я закотила очі.

— Знову починається.

— А що?

— Компліменти.

— Я лише констатую факт.

Я не стримала сміху.

— Ти безнадійний.

Еван нахилив голову набік.

— Але ж тобі подобається.

Я хотіла щось заперечити.

Не змогла.

Бо він мав рацію.

У центрі площі вже грала жива музика. Невеликий джазовий гурт виконував легкі літні мелодії. Поряд відкрили кілька фудкортів. У повітрі змішалися запахи свіжої піци, карамельного попкорну, гарячої кави, лимонаду й солодкої вати.

На деревах повісили гірлянди. Хоча сонце ще не зайшло, маленькі лампочки вже починали мерехтіти теплим жовтим світлом.

Місто ніби вирішило святкувати разом із нами.

Організатори ходили між командами, фотографували учасників, сміялися й згадували найкумедніші моменти квесту.

— Я досі не можу повірити, що ми справді посіли друге місце, — сказала я, дивлячись на людей навколо.

— А я можу.

Я повернулася до Евана.

— І звідки така впевненість?

Він усміхнувся.

— Бо ми з тобою були хорошою командою.

Я подивилася на нього й усміхнулася у відповідь.

— Були?

— Добре. Є.

— Так уже краще.

Еван засміявся.

Ми рушили в бік фудкортів, змішавшись із натовпом учасників. Навколо звучав сміх, грала музика, хтось уже фотографувався з медалями, а хтось активно обговорював завдання, на яких ледь не програв.

— Ліє!

Я озирнулася й побачила одну з волонтерок, яка швидко пробиралася крізь натовп до нас.

— Можна фото? — запитала вона, зупинившись поруч.

Я здивовано засміялася.

— Зі мною?

— З вами обома.

Вона усміхнулася й перевела погляд на Евана.

— Ви були нашою улюбленою командою.

Я переглянулася з Еваном.

— Правда?

— Ви спочатку сварилися так голосно, що ми були впевнені: другого дня вже не прийдете.

Ми обоє розсміялися.

— А потім...

Дівчина хитро всміхнулася.

— Було дуже цікаво спостерігати, як ви поступово перестали сперечатися.

Я відчула, як мої щоки почервоніли. Еван лише усміхнувся, ніби ця інформація його зовсім не здивувала.

— Виходить, ми були під наглядом.

— Постійно, — весело відповіла волонтерка.

Ми стали поруч. Вона підняла телефон і зробила кілька фотографій.

На першій ми серйозно тримали медалі.

На другій уже не стримували сміху.

А на третій Еван у момент зйомки несподівано поцілував мене.

Я здивовано відхилилася на пару сантиметрів і подивилася на нього.

Клац.

Саме ця фотографія вийшла найкращою.

Волонтерка глянула на екран і широко усміхнулася.

— Оця буде найкращою.

Я подивилася на фотографію.

— Думаєш?

— Навіть не сумніваюся. Тут ви справжні.

Еван нахилився, щоб теж подивитися на екран.

— Мені подобається.

— Звісно, — пробурмотіла я. — Ти ж там обіймаєш мене.

— І не тільки.