16.2

Навколо сцени панувало дивне хвилювання. Поки організатори перевіряли фінальні результати, на площі майже не залишилося людей, які б спокійно стояли на місці. Хтось ходив колами, хтось нервово переглядав фотографії, зроблені під час квесту, а дехто мовчки сидів на лавках, дивлячись кудись удалину.

Навіть ведучий перестав жартувати.

Усі розуміли, що за кілька хвилин стане відомо, хто пройшов цей довгий шлях найкраще.

Я стояла поруч з Еваном. Наші долоні були переплетені, і я навіть не помічала цього. Здавалося, варто відпустити його руку — і хвилювання стане ще сильнішим.

— Нервуєш? — тихо запитав він.

Я коротко засміялася.

— Мені здається, що зараз серце вискочить із грудей.

— У мене приблизно те саме.

Я подивилася на нього.

— Правда?

— Авжеж.

Він усміхнувся, намагаючись здаватися спокійним.

— Просто я краще вдаю спокійного.

— Брехун.

— Трохи.

Я легенько штовхнула його плечем.

— Але ти все одно хвилюєшся.

Еван на секунду опустив погляд на наші переплетені руки, а потім знову подивився на мене.

— Дуже.

Я усміхнулася, але нічого не відповіла.

На сцену піднявся головний координатор. За ним йшли ще кілька організаторів. Один із них тримав великий конверт.

На площі поступово стихли всі розмови.

Навіть музика замовкла.

Було чути лише легкий шелест листя на деревах та спів птахів. Сонце вже починало хилитися до обрію. Його тепле світло золотило старовинні фасади будинків, вікна кав'ярень і кам'яну бруківку площі.

— Дорогі учасники! — заговорив ведучий.

Його голос лунав над усією площею, а розмови навколо остаточно стихли.

— Зовсім недавно ви погодилися взяти участь у літньому міському квесті. Дехто прийшов заради пригод, дехто — заради призів, а хтось просто хотів перевірити себе.

Він усміхнувся й окинув поглядом учасників.

— Але сьогодні ви всі довели, що перемога — це не лише швидкість. Це вміння думати, довіряти, допомагати й не здаватися навіть тоді, коли здається, що шансів уже немає.

Я мимоволі згадала наш перший день.

Наші сварки. Наші помилки. Наші образи.

Потім старі дворики. Катамаран. Нічну прогулянку. Перший поцілунок.

Усе це промайнуло перед очима за одну мить.

Я відчула, як Еван трохи сильніше стиснув мою долоню. Наче теж згадував усе це.

— Настав час оголосити результати.

Площа затамувала подих.

Ведучий відкрив конверт.

Мені здалося, що навіть вітер на секунду стих.

— Третє місце...

Він зробив довгу паузу.

Я навіть перестала дихати.

— ...посідає команда номер дев'ять!

Натовп вибухнув оплесками. Троє хлопців і дівчина радісно обійнялися, а потім поспіхом піднялися на сцену.

Я теж плескала, щиро радіючи за них.

Хоча моє серце билося ще сильніше.

Залишилося лише два місця.

Я перевела погляд на Евана.

Він дивився тільки на ведучого. Щелепи були напружені, а пальці все ще стискали мою долоню.

Він хвилювався не менше за мене.

Я нахилилася до нього й тихо прошепотіла:

— Як би там не було, ми вже перемогли.

Еван нарешті подивився на мене.

— Знаю.

— Тоді чому виглядаєш так, ніби зараз вийдеш на ринг?

Він ледь помітно усміхнувся.

— Бо я дуже хочу почути наше число.

Я стиснула його руку.

— Я теж.

Ведучий підняв конверт трохи вище.

— А тепер... друге місце.

— Друге місце...

Ведучий знову зробив паузу.

Вона здалася нескінченною.

— ...команда номер...

Я міцно заплющила очі.

— ...сімнадцять!

Я навіть не одразу зрозуміла почуте.

Сімнадцять.

Це ж...

Наш номер.

— Ліє...

Я відкрила очі.

Еван дивився на мене так, ніби сам не вірив у те, що щойно почув.

— Це ми...

Я мовчки кліпнула.

— Ми...