Розділ 16. Фініш

Я ще раз озирнулася.

Команда позаду скоротила відстань. Тепер нас розділяло не більше п'ятдесяти метрів. Серце калатало так голосно, що я майже не чула шуму міста.

— Вони наздоганяють, — тихо сказала я.

Еван швидко озирнувся через плече.

— Так.

На диво, його голос залишався абсолютно спокійним.

— Але ми все ще попереду.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття.

Ми звернули на вузеньку вулицю, вимощену старою бруківкою. Будинки майже торкалися один одного балконами, а на підвіконнях квітли яскраві петунії та червоні герані. З відчинених вікон долинав аромат свіжої випічки.

Біля невеликої кав'ярні літній чоловік грав на акордеоні. Мелодія була такою легкою й теплою, що на мить захотілося просто зупинитися й послухати.

Але ми не могли.

Кожна секунда була дорогоцінною.

— Сюди, — сказала я, звіряючись із картою.

— Точно?

— Якщо карта не вирішила нас сьогодні підставити — точно.

— Сподіваюся, вона на нашому боці.

— Після всього, що ми пройшли, вона просто зобов'язана.

Наступна підказка привела нас до старої годинникової вежі. На карті саме це місце було позначене маленьким символом компаса.

Я швидко дістала з рюкзака той самий металевий жетон, який ми знайшли ще кілька днів тому біля набережної.

— Спробуй прикласти його.

Еван уважно оглянув кам'яну стіну. Він провів поглядом уздовж старої кладки, поки нарешті не зупинився на бронзовій пластині із зображенням сонця.

— Тут.

Я підійшла ближче й вставила жетон у кругле заглиблення.

На секунду нічого не сталося.

Я завмерла.

— Ні...

Еван поклав руку мені на плече.

— Почекай.

Я вже подумала, що ми помилилися.

Та раптом почувся тихий металевий клац.

Ми одночасно підняли голови.

Частина кам'яної панелі повільно відсунулася.

Усередині лежав маленький дерев'яний футляр.

— Вийшло! — вигукнула я.

Еван швидко відкрив його. Усередині була остання записка. Лише один рядок.

«Фініш там, де починаються всі дороги міста.»

Ми переглянулися одночасно.

— Центральна площа! — сказали майже в один голос.

— Ну що, готова?

— А в нас є вибір?

Еван усміхнувся.

— Немає.

Ми кинулися бігти.

Сонце вже починало схилятися до заходу. Повітря стало важчим, а я відчувала, як ноги поступово наливаються втомою. Кожен вдих давався дедалі важче.

— Ліє...

Еван трохи сповільнився й подивився на мене.

— Як ти?

Я усміхнулася крізь втому.

— Якщо зараз скажу, що чудово...

— То я не повірю.

— Правильно.

Навіть зараз нам вдавалося знаходити сили для жартів.

Попереду вже виднілися знайомі будівлі центральної площі. Звідти долинали голос ведучого, оплески, музика й гул людей.

Фініш був зовсім близько.

Та саме в цей момент позаду пролунали швидкі кроки.

Інша команда майже наздогнала нас.

— Вони поруч! — видихнула я.

Еван озирнувся лише на мить.

— Не звертай уваги. Біжимо.

Я кивнула.

Ми прискорилися.

Здавалося, що легені зараз просто вибухнуть. Серце билося в самому горлі, ноги вже ледве слухалися, але зупинятися було неможливо.

Попереду залишалося всього кілька десятків метрів.

Я бачила фініш.

Чула голос ведучого.

Чула крики людей.

На площі нас зустрів довгий фінішний коридор із прапорцями. По обидва боки стояли глядачі й голосно аплодували кожній команді, яка добігала до кінця маршруту. Хтось кричав назви команд, хтось знімав усе на телефон, а ведучий щось вигукував у мікрофон.

Я майже нічого не бачила.

Лише фінішну арку.

Ще трохи.

Ще кілька метрів.

П'ять.

Чотири.

Три...

Ми одночасно переступили фінішну лінію.

Пролунав гучний сигнал, і голос ведучого рознісся над площею: