15.3

Ми швидко залишили центральну площу й побігли в напрямку старого мосту. Сонце вже піднялося високо над містом, асфальт починав нагріватися, а від кам'яної бруківки підіймалося легке тремтливе марево. Навколо вирувало звичайне міське життя: на літніх терасах кав'ярень люди неспішно снідали, туристи фотографували старовинні будівлі, діти бігали за голубами на площах. Ніхто з них навіть не здогадувався, що для кількох десятків людей сьогодні вирішується результат великого літнього квесту.

Я бігла поруч із Еваном, намагаючись не збивати дихання.

— Через парк, — одночасно сказали ми.

Ми здивовано переглянулися.

І водночас розсміялися.

— Бачиш? — усміхнувся Еван. — Навіть думаємо однаково.

— Це трохи лякає.

— Мене теж.

За кілька хвилин ми вже стояли біля старого кам'яного мосту. Річка тихо несла свої води між високими берегами. Сонячні промені переливалися на хвилях, немов тисячі маленьких дзеркал.

Під мостом було прохолодніше.

Я дістала першу картку й ще раз перечитала напис.

— «Щоб знайти фініш, спочатку пригадайте, з чого все почалося...»

Еван уважно оглянув міст, переводячи погляд із кам'яних поручнів на воду, а потім на дорогу, якою ми щойно прийшли.

— Ми тоді сварилися саме тут.

Я кивнула.

— Але загадка була не про міст.

Еван подивився на мене.

— Тоді про що?

Я нічого не відповіла. Просто заплющила очі.

Переді мною ніби ожив той день.

Перший етап.

Перша суперечка.

Перший вибір.

— Еване...

— Що?

— Пам'ятаєш, ти тоді сказав, що завжди потрібно дивитися не лише під ноги?

Він здивовано підняв брови.

— Пам'ятаю.

Я повільно підняла голову.

Над нами, просто на арці мосту, була невелика бронзова табличка. На ній викарбувані слова:

«Кожен шлях починається з довіри.»

Ми переглянулися.

— Це перша відповідь, — тихо сказала я.

— Схоже на те.

Еван швидко дістав прозору пластину й приклав її до карти. За кілька секунд на поверхні проступив новий промінь, який починався саме від мосту й тягнувся далі, у бік набережної.

Еван усміхнувся.

— Ну що?

Я вже знала, що він скаже.

— Далі!

Ми майже бігли вузькими вулицями. Я ловила себе на тому, що вже не озираюся, чи встигає Еван. Бо знала — він поруч. І він теж більше не питав, чи не втомилася я. Він бачив це по моєму обличчю.

Коли ми піднімалися крутими сходами, він мовчки забирав у мене рюкзак.

— Еване, я сама можу.

— Знаю.

— Тоді навіщо забираєш?

Він навіть не зупинився.

— Бо хочу допомогти.

Я тільки закотила очі, але сперечатися не стала.

Коли сонце ставало надто палючим, він простягав пляшку з водою ще до того, як я встигала попросити.

— Ти читаєш мої думки?

— Ні. Просто ти щоразу починаєш мружитися, коли тобі спекотно.

— І давно ти це помітив?

Еван на секунду замислився.

— Напевно, ще тоді, коли ми постійно сварилися.

Я усміхнулася. І періодично нагадувала йому перевіряти карту, коли він занадто захоплювався пошуками.

— Еване, карта.

— Я бачу.

— Ти дивишся на все навколо, крім карти.

— Це наклеп.

— Це факт.

Він засміявся й усе-таки зупинився, щоб звірити маршрут.

Ми ніби навчилися відчувати одне одного.

Без пояснень.

Без зайвих слів.

На набережній усе виявилося ще складніше. Довелося згадати той день, коли ми перекинули катамаран.

Я усміхнулася, щойно в пам'яті спливла та картина.

— Тоді ми думали, що це найгірший день квесту.

Еван подивився на мене й теж усміхнувся.

— А зараз він допомагає нам у фіналі.

— Якщо подумати, це навіть смішно.

— Що саме?

— Ми тоді мало не вбили одне одного через той катамаран.

— Бо ти перевернув нас!

— Технічно ми перевернулися разом.

Я засміялася.