15.2

Я ще раз уважно перечитала напис на конверті: «Щоб знайти фініш, спочатку пригадайте, з чого все почалося...»

Навколо вже лунали поспішні кроки інших команд. Хтось одразу побіг до виходу з площі, хтось гарячково розгортав карти, а дехто сперечався, намагаючись пригадати першу загадку. Ми з Еваном, навпаки, залишилися стояти на місці.

— Не поспішай, — тихо сказав він.

Я кивнула. За час квесту ми вже встигли зрозуміти одне просте правило: поспіх майже завжди закінчувався помилками.

Я розгорнула велику карту, а поруч виклала прозору пластину, мотузку та всі картки з підказками, які ми не викидали після проходження етапів. Організатори недарма дозволяли залишати їх у себе. Тепер я була майже впевнена: усе це знадобиться нам у фіналі.

— Почнемо із самого початку, — сказала я.

Еван присів поруч просто на теплу бруківку.

— Перша загадка.

Я дістала невеликий записник, який вела від самого першого дня квесту. Звичайний блокнот, куди записувала все, що могло здатися важливим. Еван тоді ще постійно жартував із цього приводу.

— «Манія все записувати», — нагадала я, піднявши на нього погляд.

Він винувато усміхнувся.

— Добре, беру свої слова назад.

— Уже пізно.

— Зате тепер цей блокнот може нас врятувати.

Я переможно всміхнулася.

— Саме так.

Ми почали розкладати картки в тому порядку, у якому проходили етапи: перша, друга, третя...

Кожна з них нагадувала про окремий день нашого літа. Ось загадка зі старого району. Ось дерев'яна пластинка, яку ми знайшли під нічним небом. Ось фотографія альтанки. Ось маленький металевий жетон із набережної. А ось записка, яку ми знайшли після катамарана.

— Зачекай... — раптом сказав Еван і нахилився ближче. — Подивись уважно.

Я простежила за його поглядом. У кутку кожної картки була маленька літера. Раніше я навіть не звертала на них уваги.

— А на другій — «Т». На третій — «А». На четвертій — «Р»...

Я швидко підняла очі на Евана.

— Це слово!

Ми почали викладати картки одну за одною. Еван допомагав мені, перевіряючи порядок, поки перед нами поступово не сформувався довгий рядок літер.

С... Т... А... Р... И... Й... М... І... С... Т...

Я затамувала подих.

— Старий міст.

Еван одразу потягнувся до карти.

— Але ж ми там уже були.

— Так, — тихо відповіла я, згадуючи наш перший вечір. — Саме біля старого мосту ми тоді сперечалися, куди йти далі. А нам здавалося, що це просто звичайне місце.

Еван подивився на мене.

— Думаєш, організатори спеціально змусили нас пройти повз нього?

Я ще раз уважно роздивилася карту.

— Думаю... це лише початок.

Ми наклали прозору пластину на карту. Цього разу лінії склалися зовсім інакше. Не так, як під час півфіналу. Тепер вони утворили чіткий маршрут: від старого мосту — до набережної, потім до старого району, далі на Замкову гору, після цього — до ботанічного саду. І лише потім стрілка зникала десь у самому центрі міста.

Еван повільно провів пальцем уздовж маршруту.

— Вони змусили нас пройти всіма цими місцями ще раз.

Я повільно кивнула.

— Схоже, так.

— Не просто пройти, — сказала я, проводячи пальцем по лінії на карті. — Нам потрібно пригадати, що саме ми знайшли в кожному з цих місць.

Еван мовчки відкрив рюкзак і почав діставати наші знахідки, викладаючи їх перед собою.

— Дерев’яна пластинка. Металевий жетон. Компас. Фотографія, — він на мить затримав погляд на останній світлині, а потім усміхнувся. — Усе тут.

Я теж усміхнулася. Всередині приємно защеміло від хвилювання. Ми нічого не загубили. Жодної речі, жодної підказки, жодного маленького фрагмента історії, який міг виявитися важливим у фіналі.

Саме в цю мить повз нас промчала одна з команд. Двоє хлопців і дівчина майже бігли через площу до виходу, щось голосно обговорюючи між собою. Вони навіть не озирнулися, ніби боялися втратити хоча б секунду.

Я проводила їх поглядом, а потім повернулася до Евана.

— Думаєш, вони теж здогадалися?

Він похитав головою.

— Ні.

— Чому ти так вирішив?

Еван закрив рюкзак і закинув його собі на плече.

— Бо вони біжать.

Я здивовано підняла брови.

— І це доказ?

— Для цієї гри — цілком достатній.

Він усміхнувся й додав:

— А ми нарешті навчилися спочатку думати, а вже потім бігти.

Я не стримала сміху.

Щовсім недавно ми так само поспішали, сперечалися через кожну дрібницю й намагалися довести одне одному власну правоту. Якщо я знаходила підказку, Еван одразу намагався довести, що вона нічого не означає. Якщо він пропонував свою версію, я шукала в ній слабке місце лише тому, що не хотіла погоджуватися.

Тепер усе змінилося.

Я більше не боялася припуститися помилки, тому що знала: якщо не помічу чогось важливого, Еван це побачить. А він, здається, уже звик довіряти моїй уважності. Я могла звернути увагу на найменшу деталь, яку інші навіть не помітили б, і він не сперечався зі мною просто заради суперечки. Він слухав.

Іноді цього було достатньо.

— Отже, — сказала я, акуратно складаючи всі підказки назад у рюкзак, — наш перший пункт — старий міст.

— Саме так.

Еван підвівся й простягнув мені руку.

Я на секунду затримала погляд на його долоні, а потім усміхнулася й вклала свою руку в його.

— Ходімо.

Його пальці міцніше стиснули мої, і ми одночасно рушили вперед.

Ми вже давно перестали ділити загадки на «мої» і «твої». Якщо я помічала щось важливе, Еван підхоплював мою думку й розвивав її. Якщо він знаходив зачіпку, я шукала деталі, які могли підтвердити або спростувати його версію. Ми не змагалися одне з одним. Ми працювали разом.

І, мабуть, найстрашніше було те, наскільки природним це стало.

Я подивилася на Евана, який ішов поруч, усе ще тримаючи мене за руку, і мимоволі усміхнулася.