14.2

Я мимоволі сильніше стиснула долоню Евана.

Головний суддя уважно дивився на нас. На його бейджі було написано: «Олександр. Головний координатор».

— Я вас слухаю, — спокійно повторив він.

Я глибоко вдихнула.

— Під час другого випробування ми випадково стали свідками дещо дивної ситуації.

Еван одразу підхопив:

— Ми не знаємо всіх обставин і не хочемо нікого безпідставно звинувачувати.

Я кивнула.

— Саме тому вирішили просто розповісти, що саме бачили.

Координатор уважно подивився на нас.

— Добре. Розкажіть усе по порядку.

Я почала з самого початку: як ми обходили альтанку, як помітили хлопця за кущами, як він дістав телефон, сфотографував загадку, а вже за хвилину без жодних пошуків знайшов приховану підказку.

Я навмисно не говорила про шахрайство.

Лише факти.

Коли я закінчувала, Еван кілька разів доповнив мою розповідь дрібними деталями, які я могла пропустити.

Координатор жодного разу нас не перебив. Він лише уважно слухав і робив короткі нотатки в планшеті.

Коли ми замовкли, він кілька секунд переглядав записи, а тоді підвів на нас очі.

— Дякую.

Я здивовано кліпнула.

— Просто... дякую?

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Саме так. Ви не вимагали нікого дискваліфікувати, не просили переглянути результати чи віддати вам чужі бали. Ви просто повідомили інформацію, яку вважали важливою.

Він ненадовго замовк.

— Саме так і мають діяти учасники.

Я відчула, як напруга всередині потроху відступає.

— Ми обов'язково перевіримо ваші слова, — продовжив координатор. — На всіх етапах встановлені камери спостереження. Крім того, ми можемо перевірити журнали активності службових пристроїв. Якщо правила справді були порушені, ми це встановимо.

Еван кивнув.

— Нам більше нічого не потрібно.

— І ще одне.

Тепер координатор дивився на нас уже зовсім серйозно.

— Поки триває перевірка, прошу вас нікому про це не розповідати.

— Добре, — одразу відповіла я.

— Домовилися, — підтвердив Еван.

Ми подякували й відійшли від столу.

Я повільно видихнула.

На душі стало набагато легше. Наче я нарешті зробила те, що давно мала зробити.

Минуло близько двадцяти хвилин.

Команди одна за одною завершували друге випробування й збиралися біля сцени. Звідусіль долинали схвильовані голоси: хтось обговорював загадки, хтось жартував, а дехто вже будував здогадки, яким буде фінальне завдання.

Ми з Еваном сиділи на дерев'яній лавці трохи осторонь.

— Як думаєш... ми правильно вчинили? — тихо запитала я.

Він навіть не замислився.

— Так.

Я трохи помовчала.

— Навіть якщо через це нас зненавидять?

Еван повернувся до мене й ледь усміхнувся.

— Ліє...

Я зустрілася з ним поглядом.

— Якщо людина злиться на тебе лише тому, що ти вчинив чесно... можливо, проблема не в тобі.

Я мимоволі усміхнулася. В цей момент біля сцени почався якийсь рух.

До команди суперників підійшли двоє організаторів. Вони спокійно звернулися до хлопця з чорним рюкзаком і щось тихо йому пояснили.

Його обличчя миттєво змінилося.

— Що? Це якась нісенітниця!

Тепер його голос лунав уже на весь майданчик.

Його напарниця розгублено переводила погляд то на нього, то на організаторів.

— Що сталося?

— Будь ласка, пройдіть із нами, — спокійно відповів один із координаторів.

— Ви не маєте права!

Хлопець різко озирнувся. Його погляд ковзнув по натовпу й раптом зупинився на нас.

Я відчула, як усередині все похололо.

Він зрозумів.

Його очі звузилися, а на губах з'явилася холодна, майже зловісна усмішка. Він не сказав ані слова. Та цього погляду було більш ніж достатньо.

Я машинально зробила крок ближче до Евана. Він одразу взяв мене за руку.

— Не дивись на нього, — тихо сказав він.

— Він зрозумів...

— Так. Зрозумів.

За кілька хвилин організатори відвели хлопця до службового намету.

Його напарниця, все ще нічого не розуміючи, розгублено пішла слідом.

Майданчиком хвиля за хвилею почали розходитися чутки.

Ніхто ще не знав, що саме сталося, але всі відчували: трапилося щось серйозне.

Через кілька хвилин до нас підійшов той самий координатор.

— Перевірку завершено.

Ми з Еваном одночасно підвелися.

— Ваші слова підтвердилися.

Я мовчала.

Не відчувала ні радості, ні задоволення.

Лише важкий осад.

— Команда порушила правила, скориставшись стороннім джерелом інформації, — спокійно продовжив координатор. — Згідно з регламентом, її дискваліфіковано.

Я опустила очі.

Найбільше мені було шкода навіть не того хлопця.

Перед очима стояла його напарниця, яка, схоже, до останнього не розуміла, що відбувається.

Координатор уважно подивився на нас.

— І ще... Дякую вам.

Я здивовано підняла голову.

— Не кожен наважився б повідомити про таке.

Еван лише коротко кивнув.

— Ми просто хотіли, щоб усе було чесно.

На обличчі координатора з'явилася ледь помітна усмішка.

— Тому сьогодні ваша команда зберегла дещо значно цінніше за перемогу.

Я насупилася.

— Що саме?

— Репутацію.

Його слова ще довго звучали в мене в голові.

Коли координатор відійшов, ми з Еваном ще кілька хвилин мовчали.

Я дивилася на інших учасників і розуміла, що тепер не всі сприйматимуть нас однаково. Хтось поважатиме наше рішення. Хтось вирішить, що саме ми винні в чужій дискваліфікації.

Я мимоволі перевела погляд у бік службового автомобіля. Перш ніж сісти всередину, хлопець із чорним рюкзаком ще раз озирнувся. Його погляд зупинився на мені. У ньому не було ні каяття, ні розгубленості. Лише холодна образа. Від цього погляду по спині пробіг неприємний холодок.