Розділ 14. Найважчий вибір

Ми повернулися до альтанки вже зовсім з іншим настроєм. Але, попри це, я ловила себе на тому, що дивлюся не лише на підказки. Частина моєї уваги весь час була прикута до команди суперників.

Хлопець із чорним рюкзаком поводився так, ніби нічого не сталося. Усміхався, перекидався жартами зі своєю напарницею, час від часу спокійно оглядав інших учасників. І ця безтурботність тривожила мене ще більше.

— Ліє...

Я здригнулася й перевела погляд на Евана.

— Ти вже хвилину дивишся тільки на них.

Я важко зітхнула.

— Не можу перестати думати про те, що ми бачили.

Еван лише кивнув. Він чудово розумів, про що я.

На щастя, власну підказку ми знайшли досить швидко. Вона була захована під дерев'яною лавкою: невелика металева пластинка запускала прихований механізм, а всередині лежав останній конверт другого випробування.

Ми приклали браслети до електронного зчитувача.

Пролунав короткий сигнал.

— Команда №17 успішно завершила етап, — усміхнулася волонтерка, роблячи позначку в нашому маршрутному листі. — Тепер можете трохи перепочити. За кілька хвилин розпочнеться фінальне випробування півфіналу.

Ми відійшли вбік і зупинилися під великим каштаном.

Навколо поступово збиралися інші команди. Хтось радів, хтось нервово переглядав карту в пошуках помилок, а дехто мовчки дивився в одну точку, намагаючись зібратися з думками.

Я теж мовчала.

Попри те, що ми успішно завершили друге випробування, важке відчуття нікуди не зникло. Воно й далі не давало мені спокою.

— Нам потрібно вирішити, що робити, — тихо сказала я.

Еван зрозумів мене без жодних пояснень.

— Знаю.

Я нервово видихнула.

— Але я досі сумніваюся.

Він уважно подивився на мене.

— Через що?

Я на мить замовкла, підбираючи слова.

— А якщо ми помиляємося? Якщо все не так, як нам здалося...

Я опустила погляд.

— Це буде жахливо.

Еван нічого не відповів, і я продовжила:

— Уяви, що ми звернемося до організаторів. Вони дискваліфікують команду... а потім з'ясується, що ми просто неправильно зрозуміли ситуацію. Я собі цього ніколи не пробачу.

Він кілька секунд мовчав, дивлячись кудись у бік алеї.

— А тепер уяви інше, — спокійно сказав він.

Я підняла на нього очі.

— Ми нічого не скажемо. Вони переможуть. А всі інші команди, які чесно проходили кожне випробування, навіть не дізнаються, що їх обдурили.

Його слова боляче відгукнулися всередині.

Саме про це я теж думала. Просто боялася вимовити це вголос.

Між нами знову запанувала тиша. Легкий вітер шелестів листям каштана, десь неподалік лунав дитячий сміх. Світ навколо жив своїм життям, ніби не помічаючи, наскільки складний вибір зараз стояв перед нами.

Я дивилася на свої долоні.

— Знаєш... я дуже хотіла виграти цей квест.

Еван ледь усміхнувся.

— Я теж.

— Але не будь-якою ціною.

Він упевнено кивнув. Еван трохи помовчав, а тоді тихо додав:

— Мені здається, ти вже знаєш, як правильно вчинити. Просто боїшся зробити останній крок.

Я опустила очі.

Він мав рацію.

Рішення вже давно визріло всередині мене. Я лише ніяк не могла наважитися озвучити його вголос.

— Ми маємо сказати правду.

Я промовила це тихо, але без жодного сумніву.

Еван навіть не здивувався. Лише міцніше стиснув мою руку й кивнув.

— Я теж так думаю.

Я швидко додала:

— Але ми нікого не будемо звинувачувати.

— Звісно, ні.

— Просто розкажемо, що саме бачили. І все.

— А рішення нехай ухвалюють організатори, — спокійно закінчив він.

Я полегшено видихнула.

— Саме так.

Еван усміхнувся.

— Це буде справедливо.

За останні пів години я відчула, як напруга поступово відступає. Наче з плечей нарешті звалився важкий тягар.

Ми рушили до столу організаторів.

Із кожним кроком серце билося дедалі швидше. Я хвилювалася так, ніби зараз мала складати найважливіший іспит у своєму житті.

Еван легенько стиснув мою долоню.

— Готова?

Я глибоко вдихнула, зустрілася з ним поглядом і впевнено кивнула.

— Готова.