13.2

Ми ще кілька секунд мовчки дивилися вслід хлопцеві. Він спокійно поклав підказку до кишені й, наче нічого не сталося, повернувся до своєї напарниці. Дівчина щось запитала, а він лише усміхнувся й показав їй картку. Вона щиро зраділа, і  мене пронизала несподівана думка.

Схоже, вона навіть не здогадувалася, яким способом її напарник отримав цю підказку.

— Ходімо звідси, — тихо сказав Еван.

Я мовчки кивнула.

Ми відійшли від альтанки на кілька десятків метрів і зупинилися під розлогим кленом. Тут було значно тихіше. Лише зрідка повз пробігали інші учасники, повністю занурені у свої завдання.

Я важко зітхнула.

— Мені все це дуже не подобається.

Еван сперся плечем об стовбур дерева.

— Мені теж.

Декілька секунд ми мовчали. Кожен прокручував у голові одну й ту саму сцену.

Телефон.

Фотографія загадки.

Кілька секунд очікування.

І майже миттєво знайдена підказка.

Еван першим порушив тишу.

— А якщо ми помиляємося?

Я замислилася.

— Не знаю…

Ми не бачили, що саме було на екрані його телефону. Не знали, кому він писав і чи взагалі комусь надсилав повідомлення. Але все це виглядало надто дивно, щоб просто відмахнутися.

Еван задумливо потер підборіддя.

— Може, він справді просто відповів на якесь повідомлення?

Я скептично подивилася на нього.

— Під час півфіналу? Коли телефоном користуватися заборонено?

Він нічого не відповів.

Я продовжила:

— І це просто випадковий збіг, що вже за хвилину він без жодних пошуків знайшов підказку?

Еван лише важко видихнув.

— Коли ти так це формулюєш… звучить справді дуже підозріло.

Я мовчки кивнула.

Інтуїція підказувала, що ми стали свідками чогось значно серйознішого, ніж звичайне порушення правил. Але перш ніж щось робити, потрібно було бути абсолютно впевненими. Самих лише здогадок було недостатньо.

Я повільно сіла на край клумби.

У голові крутилася купа думок, і жодна не давала спокою.

— Якщо він справді шахраює...

Я не закінчила фразу.

Еван тихо продовжив замість мене:

— ...це несправедливо щодо всіх інших.

Я мовчки кивнула.

Саме це й не давало мені спокою. Не те, що вони можуть обійти нас у таблиці, а те, що інші команди чесно витрачали години на пошуки, сперечалися, помилялися, починали все спочатку... А хтось, схоже, просто отримував готові відповіді.

Я підняла очі на Евана.

— А ти що зробив би на нашому місці?

Він відповів не одразу.

— Якщо чесно... не знаю.

Я здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

Він кивнув.

— Якщо ми повідомимо організаторам, а виявиться, що помилилися, можемо зіпсувати людині весь квест.

— А якщо промовчимо?

Еван важко зітхнув.

— Тоді теж буде неправильно.

Я опустила погляд на свої руки.

— Мені зовсім не хочеться бути тією, хто біжить скаржитися.

— Мені теж.

Я задумливо провела пальцем по краю маршрутного листа.

— Але й робити вигляд, що нічого не сталося... я теж не можу.

На кілька секунд між нами запанувала тиша.

Потім Еван несподівано усміхнувся.

— Пам'ятаєш, що ти сказала після нашої сварки?

Я здивовано звела брови.

— Про що саме?

— Що більше не хочеш приховувати свої думки й хочеш бути чесною.

Я ледь усміхнулася.

— Пам'ятаю.

Він уважно подивився мені в очі.

— От і зараз, мені здається, справа саме в цьому.

Я мовчала, чекаючи, що він скаже далі.

— Для мене важливо лише одне, — тихо промовив він. — Щоб ми вчинили так, за що потім не доведеться соромитися. Незалежно від того, яке рішення зрештою приймемо.

Я ще кілька секунд дивилася на нього.

Саме це завжди й вирізняло Евана. Він ніколи не шукав легких рішень лише тому, що так простіше. Якщо вже робити вибір, то такий, із яким зможеш жити потім без докорів сумління. І, мабуть, саме тому я навчилася йому довіряти.