Розділ 13. Таємниця

Наступна контрольна точка розташовувалася в старому ботанічному саду на околиці міського парку.

Ми прибігли туди одними з перших. Біля входу нас зустрів волонтер: перевірив браслети, поставив позначку в маршрутному листі й простягнув новий конверт.

— Це друге випробування півфіналу. Бажаю успіху!

— Дякуємо, — відповіла я й одразу відкрила конверт.

Усередині лежала фотографія старої альтанки та коротка записка:

«Правду не завжди видно з першого погляду. Іноді потрібно обійти її навколо.»

Еван усміхнувся.

— Організатори собі не зраджують.

— Було б дивно, якби вони раптом перестали загадувати загадки, — усміхнулася я у відповідь.

Ми рушили широкою алеєю, обсадженою високими липами. Над головою тихо шелестіло листя, а в повітрі змішувалися запахи квітів і свіжої зелені.

Невдовзі попереду з'явилася стара біла альтанка, майже повністю оплетена диким виноградом. Біля неї вже працювали дві команди. Хтось уважно оглядав колони, хтось присів біля підлоги, а дехто фотографував деталі на телефон.

Еван на мить зупинився й уважно окинув альтанку поглядом.

— Не поспішаймо. Ми вже знаємо, що організатори люблять ховати підказки там, де їх найменше очікуєш.

Я кивнула.

— Тоді ти оглянь усе зовні, а я перевірю всередині.

Він усміхнувся.

— Домовилися. Тільки не тікай далеко.

— Не втечу.

Ми розійшлися в різні боки, але весь час залишалися в полі зору одне одного.

Минуло хвилин десять.

Я вже двічі обійшла альтанку. На перший погляд нічого незвичайного: стара цегляна підлога, дерев'яні лавки, різьблені колони, місцями вкриті тріщинами.

Я повільно провела долонею по одній колоні.

Нічого.

По другій — теж.

Саме тоді почувся голос Евана.

— Ліє!

— Я тут!

Він швидко підійшов до мене.

— Ну що, знайшла щось?

Я похитала головою.

— Поки нічого.

Він усміхнувся краєчком губ.

— У мене така сама історія.

Еван дістав карту й ще раз уважно глянув на загадку.

— Може, ми неправильно її зрозуміли?

Я мовчки перечитала текст:

«Правду не завжди видно з першого погляду. Іноді потрібно обійти її навколо.»

— «Обійти навколо»... — задумливо повторила я й повільно озирнулася.

Погляд знову зупинився на альтанці. Її оточувала вузька стежка, яка майже губилася серед кущів.

— А що, як справа не в самій альтанці? — тихо припустила я.

Еван уважно подивився на мене.

— Думаєш, важливо не те, що всередині, а те, що потрібно обійти її повністю?

Я кивнула.

— Спробуймо.

Ми неспішно рушили стежкою, уважно дивлячись не лише під ноги, а й навколо.

Саме тоді я помітила знайому постать.

Той самий хлопець із чорним рюкзаком стояв за густими кущами бузку, майже повністю сховавшись від інших учасників.

Я ледь торкнулася ліктя Евана.

— Тільки не озирайся різко.

Він одразу насторожився.

— Що таке?

— Подивися ліворуч... але так, щоб він не помітив.

Еван зробив вигляд, ніби розглядає дерева й клумби. За кілька секунд його обличчя стало серйозним.

— Бачу.

Ми мовчки спостерігали.

Хлопець кілька разів нервово озирнувся, ніби перевіряючи, чи ніхто не звертає на нього уваги. Потім швидко дістав із кишені телефон.

Я насупилася.

— Телефон?..

Еван ледь помітно кивнув.

За правилами півфіналу користуватися інтернетом або будь-якими електронними підказками було суворо заборонено. Перед стартом організатори навіть попросили всіх вимкнути мобільний інтернет і не відкривати карти чи пошукові застосунки.

Хлопець швидко відкрив якийсь застосунок, кілька секунд щось друкував, а потім уважно втупився в екран, ніби чекав на відповідь.

За мить він дістав маршрутний лист і непомітно сфотографував свою загадку.

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Він...

Еван ледь чутно відповів:

— Порушує правила.

Ми не зводили з нього очей.

Хлопець швидко сховав телефон до кишені й одразу зробив вигляд, ніби нічого не сталося. Спокійною ходою він попрямував до альтанки, а вже за хвилину без жодних вагань натиснув на одну з декоративних плит.