12.4

Перші кілька секунд після поцілунку ми просто дивилися одне на одного.

Здавалося, увесь світ навколо завмер. Я не могла стримати усмішки, і, судячи з виразу обличчя Евана, він теж.

— То... — нарешті порушив тишу він. — Це означає, що я можу офіційно перестати називати тебе просто напарницею?

Я тихо засміялася.

— Думаю... можеш.

— Це добре.

— Чому?

На його губах з'явилася лукава усмішка.

— Бо слово «напарниця» вже давно не описує того, ким ти для мене стала.

Я відчула, як щоки знову налилися теплом.

— Сьогодні ти якийсь надто романтичний.

— Це все через тебе.

Я здивовано звела брови.

— Через мене?

— Ага.

Він зробив крок ближче й обережно торкнувся моєї руки.

— Раніше я думав тільки про перемогу. А зараз хочу лише одного — щоб після квесту ти не зникла з мого життя.

Його слова прозвучали так щиро, що я не одразу знайшла, що відповісти.

Перед очима промайнули наші перші дні. Я згадала, як зовсім не хотіла працювати з цим самовпевненим хлопцем, як дратувалася через кожен його жарт і була впевнена, що ми ніколи не знайдемо спільної мови.

Тепер усе це здавалося чимось дуже далеким.

— Не зникну, — тихо сказала я.

Еван уважно подивився мені в очі.

— Обіцяєш?

Я усміхнулася.

— Обіцяю.

Він раптом простягнув мені мізинець.

— Закріпимо?

Я не стримала сміху.

— Серйозно?

— Найнадійніші обіцянки саме такі.

Я похитала головою, усміхаючись, і переплела свій мізинець із його.

— Гаразд. Обіцяю.

Він усміхнувся так широко, що я теж засміялася.

— От тепер я спокійний.

— Дивний ти.

— Зате вже точно не незнайомець.

Я усміхнулася й легенько стиснула його руку.

— Це правда.

Саме в цю мить у моєму рюкзаку завібрував телефон.

Я з неохотою дістала його й відкрила повідомлення від організаторів.

«До завершення півфінального етапу залишилося 45 хвилин. Усім командам необхідно вирушити до наступної контрольної точки.»

Я мовчки простягнула телефон Евану.

Він пробіг очима текст і з удаваним сумом зітхнув.

— Схоже, нашу романтичну паузу офіційно завершено.

Я усміхнулася, взяла його за руку й переплела наші пальці.

— Тоді ходімо.

— Куди?

Я подивилася йому в очі.

— Спочатку — вигравати півфінал.

На мить замовкла, а потім легенько стиснула його долоню.

— А вже потім подивимося, які ще сюрпризи приготувало для нас це літо.

Еван усміхнувся у відповідь.

— Якщо чесно, після сьогоднішнього мені здається, що найкращий сюрприз я вже знайшов.

Ми знову рушили до наступної контрольної точки.

Тепер триматися за руки було абсолютно природно. Не тому, що так було зручніше, а тому, що жодному з нас не хотілося відпускати іншого.

Дорогою ми сміялися, згадуючи все, що вже встигло статися за час квесту.

— Пам'ятаєш, як ти ледь не перекинула катамаран? — усміхнувся Еван.

Я театрально обурилася.

— Перепрошую? Це взагалі-то був ти.

— Добре, нехай ми.

— От саме.

Він тихо засміявся.

— Але мушу визнати... той заплив нам пішов на користь.

Я скоса подивилася на нього.

— Це ще чому?

— Бо саме після нього ти почала мені довіряти.

Я зробила вигляд, що серйозно над цим думаю.

— Можливо...

— Ну от, бачиш.

— Але це не змінює того факту, що це ти почав його розхитувати.

Еван приречено зітхнув.

— Я так і знав, що ти мені це ще довго згадуватимеш.

— Звісно. Такі моменти не забуваються.

Ми знову розсміялися, і на якийсь час квест відійшов на другий план.

До наступної контрольної точки залишалося зовсім небагато, коли я раптом помітила знайомий силует.