12.3

Ми вийшли зі скверу, уважно розглядаючи нову картку. До завершення півфіналу залишалося трохи більше години, а попереду чекали ще два випробування. Я відчула, як усередині знову наростає знайоме хвилювання.

Еван помітив, що я замовкла, і кинув на мене короткий погляд.

— Про що задумалася?

Я кілька секунд мовчала, ніби підбираючи слова.

— Якщо чесно... мені страшно.

Він здивовано звів брови.

— Через квест? Бо боїшся програти?

Я повільно похитала головою і опустила погляд.

— Боюся знову все зіпсувати.

Ми саме дійшли до невеликого дерев'яного містка через вузький струмок і мимоволі зупинилися. Навколо тихо шелестіло листя, а під дошками спокійно дзюрчала вода.

Еван сперся ліктями на поручні й уважно подивився на мене.

— Ліє.

— М?

— Подивися на мене.

Я нерішуче підняла очі.

— Ти нічого не зіпсувала.

— Але...

— Ні, послухай.

Він усміхнувся — спокійно, без тіні докору.

— Пам'ятаєш наш перший день?

Я мимоволі засміялася.

— Таке важко забути.

— Ми сперечалися буквально через кожну дрібницю.

— Це правда.

— А зараз?

Я замислилася.

Ми вже давно працювали зовсім інакше. Не доводили, хто має рацію, не намагалися перетягнути все на себе. Ми просто шукали рішення разом.

— Зараз усе інакше, — тихо сказала я.

— Саме так.

Він зробив ще пів кроку ближче.

— І знаєш, чому?

Я похитала головою.

— Бо ти навчилася мені довіряти.

Я всміхнулася.

— А ти — мені.

Еван кивнув.

— Отож. І навіть якщо ми десь помилимося...

Він простягнув мені руку.

— То помилимося разом.

Я тихо засміялася й поклала свою долоню в його.

— Знаєш, це дуже дивна мотиваційна промова.

— Головне, що працює.

Він ледь помітно стиснув мої пальці, і я відчула, як хвилювання, що ще кілька хвилин тому стискало груди, потроху відступає.

— Знаєш...

Я уважно подивилася на нього.

— Ще тиждень тому я записався на цей квест тільки заради призу.

Я усміхнулася.

— А зараз?

Еван на мить замовк. Він дивився кудись убік, ніби підбирав правильні слова, а потім знову зустрівся зі мною поглядом.

— Зараз мені вже зовсім байдуже, яке місце ми займемо.

Я здивовано звела брови.

— Серйозно?

— Абсолютно.

На його губах з'явилася трохи збентежена усмішка.

— Бо найкраще, що сталося зі мною цього літа… це точно не квест.

Я відчула, як серце пропустило удар.

Мені не потрібно було уточнювати, що він має на увазі. Я й так усе зрозуміла.

— Еване...

Він зробив ще один крок назустріч. Відстань між нами майже зникла.

— Пам'ятаєш той вечір після дощу?

Я ледь усміхнулася й кивнула.

— Таке важко забути.

Він тихо засміявся.

— Тоді нам постійно хтось заважав.

Я теж не стримала усмішки.

— Спочатку волонтерка…

— Потім велосипедисти.

Ми обоє засміялися.

— Сподіваюся, цього разу ніхто не примчить із дзвінком просто в найневдаліший момент.

Я озирнулася навколо, ніби справді перевіряла.

— Здається, дорога вільна.

Наш сміх поволі стих.

Запала тиша. Але тепер вона не була незручною. Навпаки — затишною, теплою, такою, у якій слова вже майже нічого не важили.

Я дивилася в його бурштинові очі й зрозуміла, що більше не хочу ховатися за жартами чи вдавати, ніби між нами нічого не змінилося.

Еван повільно підняв руку. Вітер кинув мені на обличчя пасмо волосся, і він дуже обережно заправив його за вухо. Його пальці лише на мить торкнулися моєї щоки, але цього вистачило, щоб по шкірі пробігли мурашки.

Він затримав руку, не відводячи погляду.