12.2

Ведучий дочекався, поки на площі остаточно стихнуть розмови, і лише тоді відкрив чорний конверт.

— Півфінал складатиметься з трьох випробувань, — його голос лунав спокійно, але впевнено. — Якщо раніше достатньо було знайти правильну відповідь, то тепер цього замало. Кожен етап перевірятиме не лише вашу кмітливість, а й уміння працювати в парі. Переможе не той, хто найрозумніший, а той, хто навчиться діяти разом.

Позаду нього засвітився великий екран.

На ньому один за одним з'явилися три пункти:

Перше випробування — логічний маршрут.

Друге — пошук прихованих символів.

Третє — фінальна загадка на час.

Я уважно пробіглася очима по кожному рядку, намагаючись не пропустити жодної деталі.

Поруч тихо видихнув Еван.

— Схоже, цього разу вони вирішили не робити нам жодних поблажок.

Я скосила на нього погляд і всміхнулася.

— А хіба не ти вчора казав, що хочеш справжній виклик?

Він удавано насупився.

— Серйозно? Я таке говорив?

— Не дослівно.

— Але подумав?

— Сто відсотків.

Він засміявся й підняв руки, ніби здавався.

— Добре, добре. Попався.

Тим часом волонтери почали роздавати кожній команді однакові шкіряні папки. Коли одна з них опинилася в наших руках, ми одразу відкрили її просто на місці.

Усередині лежали складена карта міста, прозора пластина з дивними геометричними візерунками, тонка мотузка, невелике кругле дзеркальце та запечатаний конверт із позначкою «Перше випробування».

Я здивовано дістала дзеркало.

— Навіщо воно?

Еван покрутив його в руках, уважно розглядаючи.

— Після нічного етапу я зрозумів одну річ.

— Яку?

Він усміхнувся.

— Організатори не кладуть у папку нічого випадкового.

— Тобто використати доведеться все?

— Майже впевнений.

Я обережно відкрила конверт і витягла аркуш.

Посеред сторінки великими літерами було написано:

«Те, що бачиш очима, не завжди є правдою. Іноді достатньо змінити кут, щоб побачити правильний шлях.»

Я ще раз перечитала загадку й задумливо подивилася на прозору пластину, потім на дзеркало.

— У мене таке відчуття, що відповідь уже лежить у нас перед носом.

Еван усміхнувся.

— Залишилося тільки зрозуміти, під яким кутом на неї дивитися.

Я вже втретє перечитала загадку, але сенсу більше не ставало.

— Думаєш, справа в дзеркалі? — запитала я, не відводячи погляду від аркуша.

— Можливо. Або в цій пластині, — припустив Еван.

Я дістала прозору пластину й поклала її поверх карти.

Нічого.

Посунула трохи ліворуч.

Знову нічого.

Повільно провернула її під іншим кутом.

— Не сходиться…

Еван нахилився ближче, уважно вдивляючись у візерунки.

— Спробуй перевернути.

Я мовчки виконала його пораду.

Ледь пластина опинилася іншою стороною, кілька тонких ліній несподівано збіглися з вулицями на карті.

— Еване… Дивись!

Він усміхнувся так, ніби саме цього й очікував.

— Ну от. Працює.

Тепер на карті чітко вимальовувалася стрілка, яку без пластини взагалі неможливо було помітити. Вона вела до невеликого скверу неподалік.

— Побігли!

За кілька хвилин ми вже були на місці.

Біля входу до скверу метушилися ще дві команди. Серед них я одразу впізнала хлопця з чорним рюкзаком.

Він кинув на нас короткий погляд і самовдоволено всміхнувся.

— О, підтягнулися. Запізнилися, друзі.

Я навіть не сповільнила крок.

Кілька днів тому обов'язково знайшла б, що відповісти. Зараз же не хотілося витрачати сили на безглузді перепалки.

Еван лише ледь усміхнувся, ніби помітив мою стриманість.

— Прогрес, — тихо сказав він.

— Не дочекаються.

Ми швидко взялися до пошуків.

У центрі скверу височіла стара бронзова скульптура, навколо стояли дерев'яні лавки, клумби з квітами й кілька декоративних ліхтарів.

— Якщо вірити підказці, символи мають бути десь тут, — сказала я.

— Тоді шукаємо все, що вибивається із загальної картини.

Ми розійшлися всього на кілька метрів, залишаючись у полі зору одне одного.