Розділ 12. Півфінал

Після нічного етапу ми розійшлися вже майже на світанку.

Біля мого будинку ніхто з нас не поспішав прощатися. Ми просто стояли один навпроти одного, ніби обидва розуміли: щойно скажемо «бувай» — ця ніч остаточно закінчиться.

Еван першим порушив мовчання.

— Ну що... побачимося за кілька годин.

Я глянула на небо, яке вже починало світлішати.

— Якщо взагалі прокинемося.

Він тихо засміявся.

— Я вирішив не ризикувати. Поставлю п'ять будильників.

— Лише п'ять? — усміхнулася я. — У мене буде шість.

Він театрально зітхнув.

— Все, програв.

— Ще навіть не почали.

— Та ні, — він хитнув головою й подивився мені просто в очі. — Ми ж домовилися. Тепер або виграємо разом, або разом шукаємо, де помилилися.

Я відчула, як усередині знову стало тепло.

— Мені подобається цей варіант.

На кілька секунд між нами запанувала тиша. Вона вже давно перестала бути незручною — навпаки, у ній було щось дуже затишне.

Еван обережно випустив мою руку.

— Тоді до ранку, Ліє.

— До ранку, Еване.

Він усміхнувся, махнув рукою й повільно пішов вулицею. Я ще кілька секунд дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за поворотом. Лише тоді зайшла до будинку.

О восьмій ранку я вже була в міському парку.

Після кількох годин сну мала б почуватись виснаженою, але чомусь усе було навпаки. Втома ніби відійшла на другий план, поступившись місцем дивному передчуттю. Я ловила себе на тому, що більше чекаю не початку півфіналу, а появи Евана.

І саме в цей момент почула знайомий голос:

— Доброго ранку!

Я озирнулася.

Еван уже стояв неподалік із двома паперовими стаканчиками кави.

— Ти прийшов раніше за мене? — здивувалася я.

— Сам у шоці, — засміявся він, простягаючи мені один зі стаканчиків. — Уявляєш, усі п'ять будильників спрацювали.

Я взяла каву й не стримала сміху.

— А моїх шість навіть не знадобилися. Прокинулася ще до першого.

— Оце вже справжній прогрес.

— Не поспішай із висновками.

— Чому?

Я зробила ковток гарячої кави й лукаво всміхнулася.

— День тільки починається. Ми ще не знаємо, що організатори приготували цього разу.

Еван кивнув.

— Це правда. Але знаєш що?

— Що?

— Мені чомусь здається, що сьогодні буде хороший день.

Я подивилася на нього, потім на сонце, яке вже пробивалося крізь крони дерев, і всміхнулася.

— Хотілося б, щоб ти мав рацію.

І хоча попереду нас чекали нові випробування, цього ранку все здавалося напрочуд простим. Ми стояли поруч із кавою в руках, жартували про будильники, і саме в таких дрібницях народжувалося відчуття, що ми вже давно знаємо одне одного. Не кілька днів. Набагато довше.

Коли ми підійшли до центральної галявини парку, там уже зібралися всі команди, що пройшли далі. Я машинально почала рахувати учасників.

Одна команда… друга… третя…

Усього шість.

Саме стільки й було в повідомленні організаторів.

За останні кілька днів обличчя більшості суперників стали знайомими. Декого я вже впізнавала здалеку. Особливо ту команду, яка ще на фестивалі намагалася навмисне збити нас із маршруту.

Хлопець із чорним рюкзаком помітив нас першим. Він коротко всміхнувся — самовпевнено й навіть трохи зухвало.

Еван простежив за моїм поглядом.

— Дивись, наші старі знайомі.

— Сподіваюся, ненадовго, — тихо відповіла я.

Він тихо засміявся.

— Оце я розумію — моя Лія.

Я здивовано повернулася до нього.

— Перепрошую… твоя?

Еван завмер на пів слова, ніби лише тепер усвідомив, що сказав.

— Я… Тобто… Я мав на увазі…

Він явно розгубився, і це було так незвично, що я ледве стримала усмішку.

— Розслабся, — сказала я, ховаючи сміх. — Не виправдовуйся.

— Та я й не…

— Хвилюєшся.

Він важко зітхнув і приречено похитав головою.

— Це взагалі чесно? Як із тобою сперечатися, якщо ти помічаєш абсолютно все?

— Нарешті ти це визнав.

— Довелося.

Ми обоє розсміялися, і напруга розчинилася так само швидко, як і з'явилася.