11.3

Ніч ставала дедалі тихішою. Місто повільно засинало: у вікнах будинків одне за одним гасло світло, на вузьких вуличках майже не залишилося перехожих, а старі ліхтарі відкидали на бруківку довгі золотаві тіні. Над нами розкинулося чисте зоряне небо, таке яскраве, що здавалося — простягни руку, і можна торкнутися сузір'їв.

Ми неквапливо йшли вперед, час від часу звіряючись із картою. Нових підказок поки не знаходили, але мене це зовсім не дратувало. Навпаки, хотілося, щоб ця дорога тривала якомога довше.

Еван порушив мовчання першим.

— Втомилася?

Я всміхнулася й трохи знизала плечима.

— Якщо чесно, трохи.

— Можемо перепочити. Нікуди не поспішаємо.

Я похитала головою.

— Знаєш... зараз мені навіть не хочеться бігти за наступною загадкою. Просто подобається гуляти.

Він усміхнувся так, ніби саме це й сподівався почути.

— У мене те саме.

Попереду відкрилася невелика кам'яна площа. У самому центрі тихо дзюрчав старий фонтан, а навколо не було жодної людини. Ми сіли на широкий кам'яний бортик. Плескіт води змішувався з нічними звуками міста, а десь далеко перегукувалися нічні птахи.

Я закинула голову й подивилася на небо.

— Знаєш, у дитинстві я була впевнена, що в кожної людини є своя зірка.

Еван теж підняв погляд угору.

— А я був переконаний, що одного дня до них можна буде долетіти.

Я тихо засміялася.

— Це звучить дуже по-дитячому.

— Зате щиро, — усміхнувся він. — Ми з татом часто виїжджали за місто з наметами. Лежали біля вогнища, дивилися в небо, і він показував мені сузір'я. Казав, що світ набагато більший, ніж здається, і що найцікавіші місця ще чекають попереду.

На мить він замовк, ніби знову повернувся в ті спогади.

— Думаю, саме тоді я й закохався в подорожі. Не через нові міста чи красиві краєвиди... А через відчуття, що за кожним поворотом може початися зовсім інша історія.

Я мовчки слухала його. Щоразу, коли Еван згадував батька, його голос змінювався. Ставав м'якшим, теплішим. І в такі моменти я бачила перед собою не хлопця, який жартує, сміється й постійно потрапляє в пригоди, а людину, яка справді вміє цінувати важливі речі.

Чомусь саме ці історії відкривали його набагато більше, ніж будь-які слова про себе.

Еван порушив тишу несподіваним запитанням:

— Про що задумалася?

Я на мить усміхнулася, ніби сама не знала, як пояснити те, що крутилося в голові.

— Про те, що ще місяць тому я б нізащо не повірила, якби хтось сказав, що серед ночі гулятиму містом із хлопцем, якого майже не знаю… і почуватимуся при цьому абсолютно спокійно.

Він ледь примружився.

— Майже не знаєш?

Я зробила вигляд, що серйозно замислилася.

— Гаразд. Уже не зовсім незнайомцем.

— Оце вже звучить приємніше, — усміхнувся він.

Ми рушили далі. Вуличка ставала дедалі вужчою, а густі крони старих дерев майже повністю приховували небо. Лише зрідка між гілками пробивалися зорі. Подекуди могутнє коріння піднімало бруківку, змушуючи уважніше дивитися під ноги.

Я знову заглибилася в карту й не помітила камінь, що виступав просто посеред дороги.

— Ой…

Нога зісковзнула, і я втратила рівновагу.

Упасти не встигла.

Еван миттєво підхопив мене за руку й притримав, щоб я не перечепилася вдруге.

— Обережніше, — тихо сказав він.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце ще кілька секунд калатає швидше.

— Дякую… Здається, я остаточно переконалася, що карти й ходьба одночасно — не моя сильна сторона.

— Зате загадки — точно твоя.

Я тихо засміялася.

— Домовилися. Тоді дивитися під ноги будеш ти.

— Без проблем.

Його долоня все ще тримала мою.

Я чекала, що зараз він відпустить руку, але цього не сталося. Натомість він трохи ніяково всміхнувся й запитав майже пошепки:

— Не проти?..

Я одразу зрозуміла, про що він.

Слів чомусь не знайшлося.

Замість відповіді я лише легенько стиснула його долоню.

Його усмішка стала ще теплішою.

— Добре, — тихо промовив він.

Ми знову рушили вперед.

Тепер — уже тримаючись за руки.

І це не здавалося чимось дивним чи незручним. Навпаки, усе було напрочуд природно. Наші пальці самі переплелися, ніби так мало бути від самого початку.

Ми майже не розмовляли. Лише неквапливо йшли нічним містом, слухаючи тихий стукіт власних кроків по бруківці.