10.3

Я ще раз дістала картку із загадкою й уважно перечитала текст:

"Місто пам'ятає тих, хто вміє дивитися не лише вперед, а й назад. Знайдіть місце, де час завмер між двома епохами."

Цього разу ми не кинулися навмання шукати відповідь. Після нашої розмови все змінилося. Ми більше не намагалися довести, хто має рацію, а справді слухали одне одного.

Я глибоко вдихнула й подивилася на Евана.

— Гаразд, домовилися. Жодних поспішних висновків. Розбираємо всі варіанти.

— Саме так, — кивнув він. — Починай.

Я на кілька секунд замислилася.

— Коли я вперше прочитала загадку, то одразу подумала про стару ратушу. Вона стоїть поруч із сучасним артпростором. Старе й нове — ніби дві різні епохи.

Еван не став заперечувати. Навпаки, задумливо кивнув.

— Логіка є. Але мене бентежить інше.

— Що саме?

— Фраза «час завмер». Ратуша ж не покинута. Там постійно люди, екскурсії, заходи. Вона живе.

Я мовчки обдумала його слова.

І справді…

Цього разу він мав рацію.

— Добре, тоді моя версія, — сказав Еван. — Старий вокзал.

Я вже хотіла автоматично заперечити, але вчасно зупинилася.

— Чому саме він?

— Бо він давно не працює. Його ніби законсервували в минулому. Час там буквально зупинився.

Я машинально повторила:

— Не працює…

І в ту ж секунду мене ніби осяяло.

Я різко підняла голову.

— Зачекай.

Еван одразу насторожився.

— Що?

— Саме це! «Час завмер». Старий вокзал залишився таким, яким був багато років тому.

— А поруч із ним…

Я вже усміхалася.

— …новий залізничний термінал.

Ми одночасно закінчили думку:

— Дві епохи.

На кілька секунд між нами запала тиша.

Потім Еван широко всміхнувся.

— От бачиш.

— Що?

— Це вже не твоя версія і не моя.

Він простягнув мені руку.

— Це наша версія.

Я відчула, як усередині знову стало тепло. Мимоволі усміхнулася й міцно стиснула його долоню.

— Тоді чого ми стоїмо?

Еван засміявся.

— Ось тепер це схоже на мою напарницю.

— Побігли!

І цього разу ми зірвалися з місця разом, уже не як двоє впертих суперників, а як справжня команда.

До старого вокзалу було майже два кілометри.

Ми бігли майже без зупинок, зрізаючи шлях вузькими вуличками. Проскакували пішохідні переходи, чекали по кілька секунд на світлофорах, знову набирали темп. Повітря обпікало легені, а серце калатало так голосно, що я майже не чула шуму міста.

Я важко видихнула.

— Скільки в нас ще часу?

Еван навіть не сповільнився. Кинув швидкий погляд на годинник і відповів на ходу:

— Тридцять хвилин.

— Тридцять?!

Я нервово засміялася.

— Ми точно встигаємо?

Він озирнувся через плече й усміхнувся.

— Звісно.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні. Просто зараз панікувати вже пізно.

Я пирхнула.

— Дуже заспокоїв.

— Зате чесно.

Попри втому, я не стримала усмішки й побігла швидше.

Старий вокзал зустрів нас дивною тишею.

Масивна будівля з потемнілої від часу цегли виглядала так, ніби її просто забули посеред міста. Над головним входом висів старий годинник, стрілки якого завмерли на без десяти п'ята. Навколо не було ні пасажирів, ні метушні — лише дикі квіти, що пробивалися крізь тріщини в бруківці.

За кількасот метрів височів сучасний залізничний термінал зі скла й металу. Саме в цей момент повз нього плавно промчав новенький швидкісний потяг.

Контраст був майже символічним.

Минуле.

І теперішнє.

Я повільно озирнулася.

— Схоже... ми все ж правильно зрозуміли загадку.

Еван кивнув.

— Так. Залишилося тільки знайти те, заради чого ми сюди прибігли.

Ми розділилися, але цього разу лише на кілька метрів.

Я уважно розглядала фасад будівлі, фотографувала незвичні деталі й збільшувала знімки на екрані фотоапарата, сподіваючись помітити знайомий символ квесту.