10.2

Ми так і стояли посеред площі, ніби кожен чекав, що перший крок зробить інший.

Навколо вирувало життя. Але для мене зараз був лише Еван.

Я набрала повітря й нарешті порушила мовчання.

— Вибач.

Він здивовано глянув на мене.

— Ліє...

Я легенько похитала головою.

— Ні, зачекай. Дозволь мені сказати.

Він мовчки кивнув.

Я опустила погляд на бруківку, намагаючись зібрати думки.

— Я знаю, що іноді зі мною непросто.

На губах промайнула невесела усмішка.

— Я звикла все контролювати. Мені постійно здається, що якщо хоч трохи відпущу ситуацію, то все піде шкереберть.

Я зітхнула.

— І через це я часто навіть не помічаю, що не залишаю іншим місця... сказати свою думку.

Я підняла на нього очі.

— Ти просто хотів допомогти. А я... чомусь вирішила, що ти перестав мені довіряти.

Між нами знову запала коротка тиша. Еван зробив крок ближче.

— Тоді тепер моя черга.

Я мовчки дивилася на нього.

— Мені теж шкода.

Він усміхнувся винувато й потер потилицю — так, як робив щоразу, коли почувався ніяково.

— Я справді невдало підібрав слова.

На мить він замовк, ніби хотів переконатися, що я його слухаю.

— Насправді я зовсім не сумнівався в тобі.

Його голос став тихішим.

— Якщо чесно... без тебе ми б не пройшли й половини цих етапів.

Я здивовано кліпнула.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він усміхнувся вже щиріше.

— Я б досі плавав посеред річки на тому катамарані й переконував себе, що підказка десь під водою.

Я не втрималася й засміялася.

— А я, мабуть, усе ще стояла б над першою загадкою й доводила, що тільки моя версія правильна.

— От бачиш.

Він розвів руками.

— Ми просто дуже різні.

Я усміхнулася.

— Це ввічливий спосіб сказати, що ми обоє вперті?

— Не просто вперті.

Він удавано замислився.

— Катастрофічно вперті.

Я легенько штовхнула його плечем.

— О, ось тепер схоже на правду.

Він тихо засміявся, а разом із ним засміялася й я.

Напруга, яка ще кілька хвилин тому стояла між нами стіною, повільно розчинялася. І мені стало по-справжньому легко.

Еван кілька секунд мовчав, дивлячись мені просто в очі. Усмішка повільно зникла з його обличчя, поступившись місцем чомусь значно серйознішому.

— Знаєш, що мене налякало найбільше?

Я ледь помітно похитала головою.

Він важко видихнув.

— Коли ти пішла...

На мить запанувала тиша.

— Спочатку я думав лише про те, як тебе наздогнати. А потім раптом зрозумів... що боюся зовсім не через квест.

Його голос став тихішим.

— Мені було страшно, що ти більше не захочеш мене бачити.

У мене перехопило подих. Я не була готова почути таке. Не зараз. Не посеред гамірної площі, де навколо поспішали люди, ніби нічого особливого не відбувалося.

— Еване...

Він ледь усміхнувся й похитав головою.

— Не треба нічого казати тільки тому, що тобі здається, ніби це правильно.

Я зробила крок ближче.

— Але я хочу.

Він уважно подивився на мене.

Я відчула, як серце калатає десь у горлі.

— Коли я пішла... мені теж було страшно.

Він здивовано звів брови.

— Не через квест.

Я невпевнено всміхнулася.

— Через думку, що все може закінчитися саме так.

Я на мить замовкла.

— Що більше не побачу тебе.

Його погляд потеплішав. У куточках губ з'явилася та сама усмішка, яку я вже навчилася впізнавати серед сотні інших. Спокійна та щира. Така, від якої чомусь ставало легше дихати.

Ми мовчали.

Нарешті Еван простягнув мені руку.

— То що... спробуємо ще раз?

Я подивилася на його долоню.

Перед очима одразу промайнув наш перший день. Тоді я взяла його за руку лише тому, що іншого виходу не було. Зараз усе було зовсім інакше. Я без вагань поклала свою долоню в його.

— Але є одна умова.

Він усміхнувся.

— Я вже починаю хвилюватися.

— Якщо комусь із нас здаватиметься, що він має правильну відповідь... другий спочатку вислухає до кінця.

— Домовилися.

— Без образ.

— Без образ.

— Якщо не погодимося...

Він закінчив за мене:

— Перевіримо обидві версії.

Я не стримала усмішки.

— Саме так.

Він легенько стиснув мою руку.

— І ще дещо.

— Що?

— Більше не тікатимемо одне від одного.

Я подивилася йому в очі й тихо відповіла:

— Домовилися.

— Довіряємо одне одному?

Я кивнула, навіть не замислюючись.

— Довіряємо.

Цього разу це було не просто правило для квесту. Це була обіцянка, яку ми дали одне одному. Саме в цей момент над площею пролунав знайомий голос ведучого.

— Увага, учасники! До завершення сьогоднішнього етапу залишилося п'ятдесят хвилин. Якщо ваша команда ще не отримала контрольну підказку — саме час поквапитися!

Ми з Еваном майже одночасно повернули голови до сцени.

Я швидко глянула на годинник і тихо видихнула.

— П'ятдесят хвилин...

— Так, часу небагато, — погодився він.

Я мимоволі прикусила губу.

— Якщо не знайдемо підказку зараз, можемо не встигнути пройти весь етап.

Еван подивився на мене й усміхнувся — спокійно, ніби це зовсім не проблема.

— Зате маємо чудову нагоду перевірити одну річ.

— Яку саме?

— Чи справді ми навчилися бути командою.

Я не змогла стримати усмішку.

— Після всього, що ми пережили?

Він ледь підняв брову.

— От і побачимо.

Я міцніше стиснула його руку.

— Ну що... побіжимо?

Він кивнув.

— Разом.

Цього разу ми навіть не домовлялися, хто веде. Просто одночасно зірвалися з місця й побігли вперед. Крок у крок. Без суперечок чи бажання довести, хто має рацію. Лише з одним спільним бажанням — дійти до фінішу.