Розділ 10. Примирення

Я навіть не помітила, скільки часу просиділа на тій лавці.

Життя навколо текло своїм звичним ритмом. Десь неподалік дзвенів дитячий сміх, повільно прогулювалися люди з кавою в руках, хтось вигулював собаку, а велосипедисти один за одним проносилися алеєю.

Усе було таким звичайним.

І тільки мені здавалося, що світ ніби поставили на паузу.

Я сиділа, дивилася в одну точку й намагалася зрозуміти, у який момент усе пішло не так.

Через кілька хвилин я все ж дістала телефон. Він досі був вимкнений. Я довго крутила його в руках, ніби не могла наважитися натиснути одну-єдину кнопку.

Зрештою екран спалахнув. Не минуло й кількох секунд, як телефон почав безперервно вібрувати.

Одне повідомлення.

Потім ще одне.

І ще.

Усі — від Евана.

Я відкрила перше.

*Будь ласка, давай поговоримо.

Наступне.

*Я справді не хотів тебе образити.

Третє змусило мене затримати подих.

*Ти найкраща напарниця, яка могла мені трапитися. Не хочу, щоб усе так закінчилося.

Я повільно опустила телефон. У грудях боляче защеміло. В цю мить він знову задзвонив.

Номер був незнайомий.

Я кілька секунд вагалася, але все ж відповіла.

— Алло?

— Ліє? Добрий день. Це Марта, одна з організаторок квесту.

— Добрий день...

Жінка говорила спокійно, без жодного осуду.

— Ми зараз не можемо знайти вашу команду.

Я мовчала.

— Еван уже зв'язувався з нами. Він пояснив, що між вами виникла... скажімо так, не зовсім приємна розмова.

Я прикрила очі.

— Так...

На тому кінці запанувала коротка пауза.

— Ліє, я не збираюся втручатися у ваші особисті стосунки. Це не моя справа. Але я повинна нагадати вам правила квесту.

Я вже здогадувалася, що вона скаже. І від цього ставало ще важче.

— Якщо один із напарників відмовляється продовжувати участь...

Я гірко всміхнулася.

— ...команда автоматично вибуває.

— Саме так.

Жінка говорила дуже м'яко.

— Ми не хотіли б, щоб усе завершилося саме так. Ви чудово проходили всі етапи.

Я нічого не відповіла. Мене майже не хвилював приз. І навіть сам квест. Найбільше боліло інше. Невже все, що сталося між нами за ці кілька днів, ось так просто закінчиться?

— Дякую, що попередили, — тихо сказала я.

— Якщо передумаєте, фінальний збір команд буде через дві години біля старої ратуші.

Марта зробила невелику паузу, а тоді додала вже зовсім по-людськи:

— Іноді одна щира розмова може врятувати набагато більше, ніж здається.

Після цих слів зв'язок обірвався.

Я ще довго сиділа, стискаючи телефон у долоні.

Дві години.

Саме стільки залишалося, щоб вирішити, чи поставити крапку в цій історії... чи все ж дати їй ще один шанс.

Я сиділа на лавці, дивлячись кудись перед собою. У голові крутилися уривки нашої розмови. Кожне сказане слово тепер звучало зовсім інакше.

Нарешті я важко зітхнула й тихо прошепотіла:

— От же дурепа...

Це було сказано не про Евана.

Про себе.

____

Тим часом Еван уже майже годину безцільно ходив містом.

Спочатку повернувся на центральну площу. Потім пройшовся набережною. Зазирнув у старі дворики, де ми колись виконували одне з перших завдань і вперше сміялися разом. Навіть підійшов до кіоску, де ми їли морозиво після історії з катамараном. Але мене ніде не було. 

Він дістав телефон і вкотре натиснув кнопку виклику. Після кількох гудків дзвінок знову залишився без відповіді.

Еван повільно опустив руку.

— Ну де ти?..

У його голосі вже не було роздратування. Лише втома і тривога.

Йому раптом стало по-справжньому страшно. Не через квест. Не через те, що команда може вибути. А через думку, що Лія може просто... зникнути з його життя.

____

Я йшла до ратуші повільно. Не тому, що не хотіла туди потрапити. Просто кожен крок давався важче за попередній.

У голові раз у раз виникала думка: «А якщо вже запізно?»

Та інша відповідала майже одразу:

«Якщо зараз підеш додому, шкодуватимеш набагато довше.»

Коли до площі залишилося кілька десятків метрів, я мимоволі зупинилася.