Розділ 9. Розкол

Наступного ранку місто ніби й не пам'ятало вчорашньої зливи.

Сонце знову яскраво світило, на листі дерев ще блищали поодинокі краплини води, а повітря було таким свіжим, що хотілося просто йти вулицею без жодної мети. Воно пахло мокрою землею, липовим цвітом і кавою з найближчих кав'ярень.

Я прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник. Перед очима знову й знову виникав учорашній вечір. Веселка над річкою. Оглядовий майданчик. Його погляд. І ті кілька сантиметрів, яких так і не вистачило...

Я різко сіла на ліжку й провела долонями по обличчю.

— Ну все, Ліє... припини.

Я навіть тихо засміялася сама до себе.

— Зараз не час вигадувати романтичні сцени.

Попереду був ще один день квесту, а отже, потрібно було зосередитися саме на ньому.

Ми домовилися зустрітися біля центральної площі.

Як і завжди, я прийшла трохи раніше.

Поглянула на годинник. До початку залишалося п'ять хвилин.

Я сіла на край клумби, дістала телефон і машинально відкрила застосунок квесту.

Чотири хвилини.

Я підняла голову й оглянула площу.

Евана ніде не було.

Три хвилини.

Я почала несвідомо крутити каблучку на пальці.

Дві.

— Та де ж ти?..

Щойно ця думка промайнула в голові, я побачила його.

Еван швидко йшов через площу, час від часу переходячи на біг. Волосся було трохи розкуйовджене, ніби він справді поспішав.

Підійшовши ближче, він одразу винувато усміхнувся.

— Привіт... Вибач, я запізнився.

Я схрестила руки на грудях.

— На дві хвилини.

— Знаю.

Він важко видихнув.

— Автобус застряг у заторі. Потім я ще й пів кварталу біг.

Я мовчки дивилася на нього.

— Можна було хоча б написати.

Еван дістав із кишені телефон і безпорадно показав чорний екран.

— Хотів. Але він вирішив, що саме сьогодні час остаточно розрядитися.

Я скептично підняла брову.

— Дуже зручний збіг.

Він тихо засміявся.

— Сам би не повірив, якби це сталося не зі мною.

Я зітхнула.

Образа була зовсім дрібницею.

Просто... після вчорашнього вечора мені чомусь хотілося, щоб сьогодні все почалося без жодних накладок.

Еван уважно подивився на мене.

— Ти все-таки образилася?

— Та ні...

Я відвела погляд.

— Просто не люблю чекати.

Він кілька секунд мовчав, а потім сказав уже зовсім серйозно:

— Вибач. Наступного разу такого не буде.

Я подивилася на нього.

У його голосі не було ані жартів, ані бажання швидко перевести все на сміх. Він справді вибачався.

Я мимоволі усміхнулася.

— Добре. Але це твоє останнє запізнення.

Він театрально приклав руку до грудей.

— Урочисто обіцяю.

— Побачимо.

— Ти мені зовсім не довіряєш?

— Поки що перевіряю.

— Справедливо.

Він усміхнувся, і саме в цю мить над площею пролунав голос ведучого.

— Учасники квесту, просимо всіх підійти до сцени! За кілька хвилин розпочинається новий етап!

Ми переглянулися.

— Мир? — простягнув руку Еван.

Я легко вдарила своєю долонею по його.

— Мир. Але без нових запізнень.

— Домовилися.

Разом ми рушили до сцени, навіть не здогадуючись, що цей день виявиться ще більш непередбачуваним, ніж усі попередні.

Організатори роздали конверти, і команди швидко розійшлися в різні боки. Ми відійшли трохи осторонь, щоб спокійно прочитати завдання.

Я розгорнула картку.

— «Місто пам'ятає тих, хто вміє дивитися не лише вперед, а й назад. Знайдіть місце, де час завмер між двома епохами».

Кілька секунд ми мовчали, обдумуючи підказку.

— Старий вокзал? — припустив Еван.

Я майже одразу похитала головою.

— Навряд. Там усе або старе, або відреставроване. Не відчувається цього... переходу між епохами.

— Гаразд. А старий млин?

— Теж ні.

Він замислився ще на мить.