8.3

Волонтерка швидко зібрала всіх учасників і повідомила новину.

Через сильну зливу організатори вирішили перенести наступний етап квесту на ранок. Сьогоднішню програму офіційно завершили, попросивши всіх добре відпочити перед новим днем.

Поступово площа почала порожніти. Команди прощалися, обговорювали свої успіхи, сміялися, ділилися враженнями. Навіть фестиваль уже втрачав свій денний гамір — музика звучала тихіше, а більшість відвідувачів розходилася по домівках.

Дощ майже припинився. Лише дрібна мряка ще зависала в повітрі, осідаючи на волосся й одяг легкими прохолодними краплями.

— Схоже, на сьогодні ми офіційно вільні, — сказав Еван, засунувши руки в кишені.

Я усміхнулася.

— І, чесно кажучи, це дуже хороша новина.

Він тихо засміявся.

— Втомилася?

— Після всього, що сьогодні сталося? Трохи.

— Особливо після наших ефектних танців.

Я закотила очі.

— Будь ласка, не нагадуй.

— Добре, мовчу.

Ми неквапливо рушили вздовж набережної.

Після дощу місто виглядало зовсім інакше. Бруківка блищала під світлом ліхтарів, ніби її щойно відполірували. У калюжах тремтіли золотаві віддзеркалення, а свіже повітря пахло мокрим камінням, річкою й листям.

Ми майже не розмовляли.

Коли ми проходили повз невеликий оглядовий майданчик, Еван раптом зупинився.

— Ліє...

Я повернулася до нього.

Він мовчки кивнув кудись уперед.

— Подивись.

Я підняла голову.

Над річкою повільно простягнулася веселка. Її кольори були м'якими, трохи приглушеними після дощу, але саме через це вона здавалася ще красивішою. На тлі темних хмар вона світилася так, ніби хтось намалював її просто над водою.

— Неймовірно... — тихо прошепотіла я.

Не замислюючись, я схопила фотоапарат.

Клац.

Потім ще один кадр.

І ще.

— Ну що? — усміхнувся Еван. — Спіймала?

Я швидко перегорнула фотографії на екрані.

— Здається... так.

Він зробив крок ближче.

— Покажеш?

Я мовчки простягнула йому фотоапарат. 

Еван став поруч, і ми одночасно нахилилися до маленького дисплея. Наші плечі майже одразу торкнулися. Потім випадково зустрілися руки. Я відчула тепло його долоні й на мить завмерла. Здавалося, він теж це помітив. Ми майже одночасно підняли голови. Між нами залишилася зовсім невелика відстань. Настільки мала, що я могла роздивитися кожну світлу цяточку в його бурштинових очах, кожну краплю дощу, що ще залишилася на темному волоссі.

Серце раптом почало битися швидше.

Еван не відводив погляду. І мені теж зовсім не хотілося його відводити.

Його усмішка стала зовсім ледь помітною.

— Ліє...

Він вимовив моє ім'я тихо. Майже пошепки. У мене чомусь перехопило подих.

Я навіть не помітила, коли перестала чути шум міста. Зникли голоси перехожих, плескіт річки, легкий дощ. Усе навколо ніби розчинилося. Залишилися тільки ми.

Еван не поспішав. Лише зробив крихітний крок назустріч. Так обережно, ніби залишав мені вибір.

Я могла відступити. Могла зробити вигляд, що нічого не сталося. Але не зробила ні того, ні іншого. Навпаки. Чомусь мені зовсім не хотілося збільшувати відстань між нами.

Між нами залишалося всього кілька сантиметрів. Я бачила, як він дивиться мені в очі. Відчувала його теплий подих. Серце калатало так голосно, що, здавалося, він теж мав його чути.

І саме в ту мить...

— Дорогу!

Різкий велосипедний дзвінок буквально розірвав цю мить.

Ми обоє здригнулися.

Повз нас із веселим сміхом промчала компанія велосипедистів, розбризкуючи воду з калюж.

Я інстинктивно відступила на крок. Еван теж зробив крок назад.

Кілька секунд ми просто мовчали.

Я опустила погляд, відчуваючи, як щоки знову зрадницьки палають. Еван ніяково потер потилицю й тихо усміхнувся.

— Схоже...

Я підняла на нього очі.

— ...нам сьогодні категорично не дають побути наодинці, — закінчив він із легкою усмішкою.

Я засміялася.

Нервово.

Але щиро.

— Таке відчуття, ніби всесвіт вирішив над нами пожартувати.

— Причому дуже наполегливо.

Ми обоє розсміялися.

Незручність поступово розтанула, залишивши після себе лише дивне, тепле хвилювання.

Еван простягнув мені фотоапарат.

— Тримай.

Я взяла його, і наші пальці знову випадково зустрілися. Цього разу ніхто не поспішив миттєво відсмикнути руку. Лише за мить ми одночасно відпустили фотоапарат і переглянулися. Без жодного слова. І цього було достатньо.

Нам не потрібно було нічого пояснювати. Ми обоє знали, що ще кілька секунд — і все могло скластися зовсім інакше.

Поцілунку не сталося. Але після цієї миті вже майже не залишилося сумнівів у тому, що між нами змінюється щось значно важливіше за звичайну симпатію.

Попереду на нас чекали нові загадки, нові випробування й боротьба за перемогу в квесті. Та, повертаючись додому, я ловила себе зовсім на інших думках.

Ще кілька днів тому я була впевнена, що найгірше, що могло зі мною статися, — це отримати випадкового напарника.

Тепер же все частіше думала про інше.

Мабуть, найбільшим подарунком цього літа став не сам квест. А хлопець, якого в перший день я була готова обміняти на будь-кого іншого.