8.2

Дощ і не думав припинятися. Він рівномірно стукав по даху альтанки, ніби навмисно відгороджував нас від усього світу. 

Я підтягнула ноги до себе й зручніше вмостилася на дерев'яній лавці. Джинсова куртка Евана все ще зігрівала плечі.

Він сів поруч.

Між нами залишилося трохи місця, але тепер це вже не здавалося незручним. Навпаки. Було відчуття, ніби саме така відстань ідеальна. Не надто близько, щоб ніяковіти, і не надто далеко, щоб відчувати себе чужими.

Я якийсь час мовчки дивилася на дощ, а потім запитала:

— Пам'ятаєш, ким хотів стати, коли був малим?

Еван тихо засміявся.

— Серйозно? Та я змінював мрії мало не щотижня.

— І ким же?

Він замислено потер підборіддя.

— Спочатку пожежником. Потім космонавтом. Потім археологом.

Я здивовано підняла брови.

— Археологом? Звідки така любов до розкопок?

— Бо одного разу знайшов у бабусі на городі стару підкову.

Він усміхнувся, згадуючи.

— Я тоді був упевнений, що натрапив на справжній скарб. Уже уявляв, як мене покажуть у новинах.

Я розсміялася.

— І чим усе закінчилося?

— Бабуся подивилася на мене й сказала: "Та то дід років двадцять тому загубив."

Ми обоє розсміялися.

— Уся археологічна кар'єра завершилася за одну хвилину.

— Саме так.

Кілька секунд ми ще посміхалися, а потім я запитала:

— А після цього?

Його усмішка стала спокійнішою.

— Потім я зрозумів, що хочу не якусь конкретну професію.

Він на мить замовк, ніби підбирав правильні слова.

— Я просто хотів подорожувати.

— Просто?

— Так.

Він перевів погляд на дощову річку.

— Бачити нові міста. Губитися на незнайомих вулицях. Знайомитися з людьми, яких, можливо, більше ніколи не зустріну. Запам'ятовувати історії, а не лише місця.

Я усміхнулася.

— Звучить як дуже гарна мрія.

— Мені теж так здається.

Я трохи нахилила голову.

— Виходить, частину її ти вже здійснюєш.

Він глянув на мене й усміхнувся.

— Можливо.

Потім трохи примружився.

— А ти?

Я на мить замовкла. Погляд сам собою ковзнув до фотоапарата, який лежав поруч на лавці.

— Ким хотіла бути ти?

Я замовкла, ненадовго занурившись у спогади.

Перед очима, ніби старі фотографії, одна за одною спливали картини дитинства: невелика кімната, книжки, складені нерівними стосами біля ліжка, запах паперу й чорнила... І мій перший фотоапарат, який тато подарував на день народження.

Я мимоволі усміхнулася.

— Я мріяла стати письменницею.

Еван здивовано повернувся до мене.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Він перевів погляд на фотоапарат, що лежав поруч.

— Я був певен, що ти скажеш: фотографом.

Я похитала головою.

— Ні. Фото з'явилися трохи пізніше. Спочатку були історії. Я вигадувала їх постійно.

— Про що писала?

Я тихо засміялася.

— Про все, що тільки спадало на думку. Про котів, які вміють говорити. Про мандрівників, які знаходять двері в інші світи. Про старі будинки, що зберігають чужі таємниці.

Еван уважно слухав, не перебиваючи.

— І все це записувала?

— Так.

Я кивнула.

— У маленький синій зошит. Він був зі мною всюди.

— І досі зберігся?

— Авжеж.

Я всміхнулася.

— Лежить удома, на полиці. Уже трохи потертий, але я так і не наважилася його викинути.

Очі Евана зацікавлено блиснули.

— Хотів би колись його прочитати.

Я відразу заперечно замахала головою.

— Навіть не мрій.

— Чому?

— Бо це неймовірно соромно.

Він розсміявся.

— Не вірю.

— Повір. Там стільки пафосу, що мені зараз страшно навіть згадувати.

— Усі з чогось починають.

Я лише пирхнула.

— Ти просто не читав моїх перших шедеврів.

Кілька секунд він мовчки дивився на мене.

Потім сказав уже зовсім іншим, серйозним тоном:

— А знаєш... мені здається, ти все ще можеш написати свою історію.

Я завмерла.

Його слова прозвучали так просто, ніби це було щось очевидне.

Але саме тому вони зачепили набагато сильніше.

— Думаєш? — тихо запитала я.

Він навіть не замислився.

— Упевнений.

Я опустила погляд на свої долоні.

У грудях стало тепло.

— Дякую...

Він лише легко всміхнувся.

— Не дякуй.

Я підняла очі.

— Чому?

— Бо ти вже допомогла здійснити одну мою маленьку мрію.

Я здивовано нахилила голову.

— Яку саме?

Еван на мить подивився на дощ, а потім знову перевів погляд на мене.

— Знайти людину, з якою цікаво відкривати нові міста.

Я відчула, як серце зробило дивний, трохи збентежений удар. Хотілося щось відповісти або пожартувати. Сказати щось легке й невимушене.Але жодне слово не здавалося доречним. Я просто дивилася на нього.

Дощ за межами альтанки вже майже стих. Лише окремі краплі тихо спадали з даху, а десь удалині ще глухо перекочувався грім.

Світ навколо ніби став тихішим.

І в цій тиші між нами вперше з'явилося щось нове.

Те, що вже не можна було пояснити випадковою зустріччю чи спільним квестом.

Я мимоволі звернула увагу на маленьку краплину води, що заплуталася в його темному волоссі. Вона повільно скотилася до скроні, але Еван, здається, навіть не помітив цього.

Він дивився на мене й ледь усміхався. Не так, як зазвичай — без жартів і звичної безтурботності. Просто тепло.

Я теж усміхнулася у відповідь.

Ми просто сиділи поруч, не відводячи поглядів одне від одного. Здавалося, що між нами залишилося всього кілька сантиметрів. Ніхто не рухався. Ніхто не поспішав порушувати цю дивну, майже крихку мить.

Усе навколо ніби розчинилося у шумі дощу.

— Команда сімнадцять! Ви тут?

Голос, що пролунав зовсім поруч, змусив нас одночасно здригнутися. Ми швидко відсунулися одне від одного, ніби нас застали за чимось забороненим.

Під навіс забігла волонтерка з великою яскраво-жовтою парасолею. Вона поспіхом струсила з неї воду й, трохи захекавшись, усміхнулася.