Розділ 8. Дощ

Перші краплі дощу впали так несподівано, що майже ніхто не звернув на них уваги.

Хтось і далі танцював, ніби це частина шоу. Діти з радісним вереском підставляли долоні під теплий літній дощ. Закохані сміялися, навіть не намагаючись сховатися.

Я теж подумала, що це звичайний короткий літній дощик. П'ять хвилин — і все мине.

Але природа, схоже, мала зовсім інші плани.

Небо раптом потемніло, і вже за мить дощ обрушився справжньою стіною. Настільки густою, що за кілька секунд усе навколо розмилося в суцільній сірій завісі.

На площі здійнявся гамір.

— Ой!

— Швидше, сюди!

— Парасолю! Де моя парасоля?!

Люди кинулися врозтіч. Одні бігли до найближчих кав'ярень, інші ховалися під деревами, хоча це майже не допомагало. Кілька парасольок одразу ж вивернуло сильним поривом вітру, і їхні власники лише безпорадно розсміялися.

— Ліє!

Крізь шум зливи я ледве розчула знайомий голос.

Обернувшись, побачила Евана. Він уже біг до мене, прикриваючи голову рукою, хоча це було абсолютно марно — ми обоє промокли за лічені секунди.

— Ходімо! Швидше!

Він схопив мене за руку, навіть не питаючи, чи я встигаю.

— Куди?!

— Побачиш!

Ми побігли вузькою алеєю. Під ногами розліталися бризки, кросівки ковзали по мокрій бруківці, а навколо всі так само поспіхом шукали, де сховатися від зливи.

Я вже майже нічого не бачила через мокре волосся, яке постійно лізло в очі.

— Еване, повільніше! Я зараз...

— Не відставай! Майже прибігли!

За кілька десятків метрів з-за дерев з'явилася стара дерев'яна альтанка з широким навісом.

Ми буквально влетіли всередину.

Дощ продовжував шаленіти, але тепер його можна було лише спостерігати збоку.

Я сперлася руками об коліна, намагаючись відновити дихання.

— Оце... так...

З грудей вирвався нервовий сміх.

— Я ж думала, що це буде звичайний літній дощик.

Еван, який стояв поруч і так само важко дихав, провів рукою по мокрому волоссю.

— Схоже, небо вирішило вилити на нас усі свої запаси одразу.

Я пирхнула зі сміху.

— Дуже смішно.

— Ну, погодься... після річки нас уже складно чимось здивувати.

Я глянула на нього.

Його худі можна було викручувати, з чубчика безперервно капала вода, а на кінчику носа зависла велика крапля.

Виглядав він настільки кумедно, що я не витримала й розсміялася вже по-справжньому.

— Чого смієшся?

— Ти себе бачив?

Він здивовано звів брови.

— А що зі мною?

— Та ти виглядаєш так, ніби щойно програв битву зі зливою.

Еван удавано обурився.

— А ти зараз думаєш, що виглядаєш краще?

Я машинально провела рукою по волоссю й одразу відчула, як мокрі пасма стирчать у різні боки.

— Не відповідай...

Він засміявся.

— Пізно. Я вже все побачив.

І вже за мить ми обоє сміялися так голосно, що навіть шум дощу не міг заглушити цей сміх. На кілька хвилин злива перестала бути незручністю й перетворилася ще на одну пригоду, яку вони точно згадуватимуть ще дуже довго.

Кілька хвилин ми просто стояли під навісом, мовчки спостерігаючи, як дощ заливає набережну.

Краплі гучно барабанили по дерев'яному даху альтанки, зливалися в суцільні потоки й спадали зі східців, ніби маленькі водоспади. Повітря миттєво змінилося. Замість літньої спеки прийшла приємна прохолода, а навколо запахло мокрим деревом, свіжою травою й дощем, який нарешті освіжив розпечене місто.

Я мимоволі потерла долоні об плечі й трохи зіщулилася.

Еван це помітив майже одразу.

— Замерзла?

— Трохи, — зізналася я, хоча намагалася зробити вигляд, ніби все гаразд.

Він нічого не сказав. Лише швидко стягнув із себе джинсову куртку й простягнув її мені.

— Одягни.

Я розгублено подивилася на нього.

— А ти?

— Я нормально.

— Еване...

— Ліє, — перебив він із легкою усмішкою. — Не сперечайся. Я не замерз.

Я ще кілька секунд вагалася, але зрештою здалася.

— Добре... Дякую.

Накинувши куртку на плечі, я одразу відчула тепло, яке вона ще зберігала. Рукави виявилися задовгими, довелося підкотити їх майже до ліктів.

Еван окинув мене поглядом і всміхнувся.