7.3

Від волонтерки ми отримали невеликий білий конверт. Я обережно розірвала край і витягнула картку.

— Слухай, — сказала я, швидко пробігшись очима по тексту. — Нове завдання.

Еван одразу нахилився ближче, і я прочитала вголос:

— «Вітаємо! Ви знайшли правильне місце. Тепер доведіть, що вмієте діяти злагоджено. На території фестивалю заховано п'ять музичних символів. Знайдіть їх усі, складіть із літер кодове слово та повідомте його волонтеру».

Він усміхнувся.

— Оце вже більше схоже на справжній квест.

— Згодна, — кивнула я. — Тут навряд чи вийде вгадати. Доведеться уважно все перевіряти.

Ми ще раз перечитали правила. Організатори залишили кілька підказок: перший символ мав бути біля сцени, другий — поруч із фотозоною, третій — біля фонтану. А от два останні доведеться шукати самостійно, орієнтуючись на додаткові загадки.

Еван склав картку навпіл і засунув її до кишені.

— І ще одне, — сказав він, постукуючи пальцем по останньому рядку. — Розділятися не можна.

Я підняла брову й усміхнулася.

— Приємно чути це саме від тебе.

Він удавано образився.

— А що? Я вчуся.

— Помітно.

— То це вже офіційна похвала?

— Не перебільшуй, — засміялася я. — Просто констатую факт.

— Запам'ятаю цей день, — театрально зітхнув він. — Лія Мороз визнала, що я здатен робити правильні висновки.

Я лише закотила очі.

— Не змушуй мене передумати.

Ми рушили до сцени, лавіруючи між відвідувачами фестивалю. Десь неподалік заграв новий гурт, у повітрі змішувалися запахи попкорну, кави й солодкої вати, а ведучий зі сцени саме оголошував черговий конкурс.

Цього разу ми діяли зовсім інакше. Без поспіху. Я уважно звірялася з підказками, а Еван тим часом уважно оглядав усе навколо: декорації, банери, конструкції сцени, навіть опори й кабелі.

Раптом він клацнув пальцями.

— Ліє.

Я одразу повернулася.

— Що?

Він кивнув у бік металевої опори сцени.

— Подивись туди.

Я підійшла ближче й помітила маленький золотистий ключик, закріплений майже біля самої основи. Поряд висіла картка із зображенням музичної ноти та літерою.

Я широко усміхнулася.

— Є!

Обережно зняла картку й швидко занотувала літеру в телефон.

— Один із п'яти.

Еван задоволено потер долоні.

— Гарний початок.

Я сховала картку до кишені й глянула на наступний пункт.

— Далі — фотозона.

— Ходімо, поки хтось нас не випередив.

І ми знову рушили вперед, уже відчуваючи знайомий азарт, який щоразу з'являвся, коли чергова загадка починала поступово складатися в єдину картину.

Ми майже бігцем попрямували до фотозони.

Біля величезної квіткової арки було людно. Хтось робив селфі, хтось фотографував дітей, інші терпляче чекали своєї черги. Побачити серед усього цього підказку здавалося майже нереальним.

Я повільно обвела поглядом арку, декоративні конструкції, банери й дерев'яні таблички.

— Якби я була організаторкою, — задумливо сказала я, — то сховала б підказку там, куди всі дивляться... але ніхто насправді не помічає.

Еван насупився, обдумуючи мої слова.

— Там, де вона постійно перед очима...

Його погляд раптом зупинився на великому дерев'яному написі Summer Fest.

— Табличка!

— Що?

Він уже впевнено крокував до неї.

— Подивися уважніше.

Я підійшла ближче й придивилася. Спочатку не помітила нічого незвичайного. Але варто було змінити кут, як у верхньому куті літери S блиснула знайома маленька наклейка у формі музичної ноти.

— Є! — не стримала я усмішки.

Еван задоволено схрестив руки.

— Спрацювало.

Я легенько штовхнула його плечем.

— Молодець.

Він удавано випнув груди.

— Дякую. Хоч хтось сьогодні оцінив мої детективні здібності.

— Не захоплюйся. Це був командний пошук.

— Звісно, — усміхнувся він. — Але дозволь мені хоча б хвилинку насолодитися перемогою.

Я тільки похитала головою, сміючись.

До фонтану ми вже йшли значно впевненіше. Там людей було менше, зате схованок — хоч відбавляй. Кам'яні бортики, клумби, декоративні вазони, лавки...

Я повільно обійшла фонтан, уважно оглядаючи кожну деталь.