7.2

Натовп поглинув нас майже одразу.

Щойно ми відійшли від сцени, опинилися серед десятків людей, які поспішали в різні боки. Фестиваль жив своїм життям: звідусіль лунала музика, хтось сміявся, хтось фотографувався біля фотозон, а діти носилися між дорослими з різнокольоровими повітряними кульками.

На головній сцені вже виступав молодий гурт.

Натовп ритмічно плескав у долоні, підспівував знайомому приспіву, а ведучий між піснями встигав жартувати так, що люди вибухали сміхом.

У повітрі змішалися запахи карамелізованих горішків, свіжого попкорну, солодкої вати й гарячої кави.

Я дістала картку із загадкою й ще раз уважно перечитала текст.

— «Там, де ритм об'єднує незнайомців…»

Еван озирнувся довкола.

— Якщо чесно, це може бути будь-що.

Я похитала головою.

— Не думаю.

Він перевів погляд на мене.

— Чому?

Я ще раз пробіглася очима по рядках.

— Зверни увагу не на слово «ритм», а на «об'єднує». Це головна підказка.

— І?

— Це має бути місце, де незнайомі люди починають робити щось разом.

Еван на секунду задумався.

— Танцюють?

Я всміхнулася.

— Саме про це я й подумала.

— Тоді перевіримо.

Ми попрямували до великого танцювального майданчика перед сценою.

Там уже зібрався чималий натовп. На сцені двоє аніматорів показували нескладні рухи, а люди різного віку намагалися повторювати їх. Хтось потрапляв у ритм із першої спроби, хтось плутався й сміявся із самого себе, але атмосфера була настільки легкою, що ніхто не соромився.

Я уважно оглядала все навколо: сцену, великі колонки, банери фестивалю, декорації, стійки зі світлом. Навіть урни й інформаційні стенди. Нічого. Жодної емблеми квесту. Жодної схованки.

— Бачиш щось? — запитав Еван.

Я ще раз повільно обвела поглядом майданчик.

— Поки ні.

— Я теж.

Він уже хотів сказати щось іще, але поруч несподівано пролунав незнайомий голос:

— Даремно витрачаєте час.

Я обернулася на голос.

Перед нами стояв той самий світловолосий хлопець із команди Storm. Руки в кишенях, на обличчі — та сама самовпевнена усмішка, яка з першої зустрічі мені зовсім не сподобалася.

— Уже все тут перевірили, — сказав він так невимушено, ніби справді хотів допомогти. — Підказка біля фудкорту.

Я машинально перевела погляд у той бік. Фудкорт був у протилежному кінці площі.

На мить навіть захотілося перевірити. Але саме тоді я відчула легкий дотик до своєї руки.

Еван.

Він не сказав ні слова. Лише ледь помітно похитав головою. Якби я не стояла поруч, то й сама б цього не помітила.

Світловолосий хлопець ніби чекав нашої реакції.

— Якщо сумніваєтеся — перевірте самі, — кинув він із легкою усмішкою.

Не дочекавшись відповіді, він розвернувся й повернувся до своєї команди. Я ще кілька секунд дивилася їм услід.

— Думаєш, він збрехав?

Еван тихо хмикнув.

— А ти уявляєш команду, яка посеред змагання раптом вирішила безкоштовно допомогти конкурентам?

Я замислилася.

— Якщо чесно… ні.

— От і я не уявляю.

Я знову поглянула на команду Storm.

— Але раптом…

Еван ледь кивнув у їхній бік.

— Подивись уважніше.

Я простежила за його поглядом.

Світловолосий хлопець і його команда нікуди не збиралися. Вони залишилися біля сцени й уважно оглядали майданчик. До фудкорту ніхто навіть не рушив.

Я тихо видихнула.

— Справді.

— Якби підказка була там, вони вже давно бігли б у тому напрямку.

Я усміхнулася.

— Гарно спрацював.

Він театрально випростався.

— Бачиш? Іноді я теж думаю головою.

— Не звикай, — підколола я.

— Запізно.

Ми обоє тихо засміялися.

Я знову розгорнула картку. Погляд повільно ковзнув рядками.

«Музика здатна приховати навіть найважливіші слова…»

«Там, де ритм об'єднує незнайомців…»

Я перечитала загадку ще раз. І раптом завмерла.

— Еване.

— Що?

— Ми весь час думаємо про сцену.

— Бо там музика.

Я похитала головою.

— Але в загадці не сказано, що це концерт.

Він уважно подивився на мене.

— Продовжуй.

— Ритм може бути будь-де. Не обов'язково там, де найбільше людей.

На його обличчі повільно з'явилася усмішка.

— Вуличні музиканти.

Я широко всміхнулася.

— Саме вони.

Не змовляючись, ми одночасно рушили вздовж фестивальної алеї, де з різних куточків уже долинали звуки гітари, скрипки, барабанів і саксофона.

Здавалося, цього разу правильна відповідь чекала не там, куди дивилися всі. А там, куди більшість навіть не подумала заглянути.

За кілька хвилин ми почули знайомий ритм барабанів. Мелодія лунала десь попереду, між рядами фестивальних будиночків. Ми звернули за ріг і майже одразу побачили невеликий гурт вуличних музикантів.

Двоє грали на барабанах, хлопець із дредами тримав бас-гітару, а дівчина співала так легко, що люди навколо мимоволі зупинялися послухати.

Перед музикантами вже зібрався чималий натовп. Хтось просто стояв із кавою в руках, хтось знімав виступ на телефон, але найбільше мене зачепило інше.

Люди, які ще кілька хвилин тому були незнайомцями, плескали в долоні в одному ритмі, усміхалися одне одному й навіть починали підтанцьовувати.

Я завмерла.

— «Ритм об'єднує незнайомців…» — тихо повторила я.

Еван усміхнувся.

— Схоже, ми за адресою.

Ми почали уважно оглядатися. Я вдивлялася в афіші, лавки, інформаційні стенди, урни й клумби.

Еван, навпаки, раз по раз піднімав голову, розглядаючи ліхтарі, банери й дерева.

Раптом він клацнув пальцями.

— Ліє!

Я одразу підійшла.

— Що знайшов?

Він показав угору.

На старому чавунному ліхтарі, майже повністю схована між фестивальними афішами, виднілася маленька наліпка з логотипом квесту. Під нею був акуратно приклеєний QR-код.

— Оце маскування…

— Добре, що дивився не лише під ноги, — усміхнувся Еван.