Розділ 7. Музичний фестиваль

Наступного ранку мене розбудило тепле сонячне світло, що пробивалося крізь щілину між фіранками.

Я ще кілька секунд лежала із заплющеними очима, намагаючись згадати, що мені наснилося. І тільки потім зрозуміла, про що думаю. Не про квест. Не про вчорашнє падіння в річку. І навіть не про фотоапарат, який я так боялася втратити.

Перед очима знову виникла наша розмова на набережній. Усмішка Евана. Його слова. Те, як легко й спокійно ми сиділи поруч, ніби були знайомі набагато довше, ніж два дні.

Я мимоволі всміхнулася. А за секунду рішуче перевернулася на спину.

— Так, Ліє… Заспокойся, — тихо пробурмотіла сама до себе. — У тебе сьогодні квест, а не романтична комедія.

Це трохи допомогло.

Після сніданку я відразу підійшла до столу, де з вечора лежав фотоапарат.

Учора, повернувшись додому, я витягнула акумулятор і карту пам'яті, обережно витерла корпус і поклала його в контейнер із рисом. Усю ніч хвилювалася, чи не запізно. Тепер настав момент перевірити.

Я затамувала подих, вставила акумулятор і натиснула кнопку ввімкнення. Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Потім екран спалахнув. Я видихнула так голосно, що сама засміялася.

— Живий…

Напруга, яка не відпускала мене від учорашнього вечора, нарешті зникла.

Я швидко перегорнула кілька останніх фотографій. Усе працювало. І це був найкращий початок дня.

В цей момент завібрував телефон. На екрані висвітилося повідомлення від організаторів:

«Команда №17! Сьогоднішній етап проходитиме під час міського літнього фестивалю. Старт — о 12:00 на Центральній площі.»

Я перечитала повідомлення і широко всміхнулася.

Фестиваль?

Це звучало набагато цікавіше, ніж я могла уявити.

Швидко зібравши рюкзак, я перевірила, чи все на місці: фотоапарат, запасний акумулятор, пляшка води, телефон, блокнот. Лише після цього вийшла з дому.

Ще за кілька кварталів стало зрозуміло, що сьогодні місто живе зовсім в іншому ритмі.

Звідкись уже долинала музика, у повітрі пахло свіжою випічкою, карамеллю й кавою, а назустріч траплялося дедалі більше усміхнених людей.

Коли я вийшла на Центральну площу, мимоволі зупинилася. Вона змінилася до невпізнання. Над головою майоріли десятки різнокольорових прапорців і стрічок. Уздовж алеї вишикувалися дерев'яні будиночки, де продавали лимонади, морозиво, солодощі, сувеніри ручної роботи й вуличну їжу. Зі сцени долинали звуки налаштування музичних інструментів, ведучі щось жваво обговорювали в мікрофони, а неподалік діти бігали з повітряними кульками й сміялися так голосно, що їх було чути крізь музику.

Здавалося, сьогодні на площі зібралося чи не все місто. І саме посеред цього святкового галасу мав розпочатися наш наступний етап.

— Доброго ранку, напарнице.

Я озирнулася на знайомий голос.

Еван прямував до мене крізь натовп, тримаючи в руках дві великі склянки лимонаду. На сонці в них поблискували кубики льоду й кружечки лимона.

— Ти що, вирішив цього разу почати день без екстриму? — усміхнулася я.

Він простягнув мені одну зі склянок.

— Не обманюй себе. Пригоди нас самі знайдуть.

Я засміялася й узяла лимонад.

— Тут важко сперечатися.

Ми майже одночасно зробили по ковтку. Холодний, трохи кислуватий напій миттєво освіжив після спеки, яка вже встигла накрити місто.

Еван уважно подивився на мій рюкзак.

— Ну що… пацієнт вижив?

Я не одразу зрозуміла, про кого він.

Потім усміхнулася, розстебнула рюкзак і дістала фотоапарат.

— Живий.

Його очі одразу засвітилися.

— Справді?

Я ввімкнула екран і показала йому.

— Працює, наче нічого й не сталося.

— От і чудово.

Полегшення на його обличчі було таким щирим, що я ледь стримала усмішку.

— Ти радієш так, ніби це твій фотоапарат.

Він без вагань відповів:

— Учора я переживав за нього не менше, ніж ти.

Я хотіла щось сказати, але саме в цю мить над площею пролунав знайомий голос ведучого.

— Увага, учасники квесту! Просимо всі команди підійти до сцени. За кілька хвилин розпочинаємо новий етап!

Довкола одразу пожвавилося. Команди почали сходитися ближче, хтось жартував, хтось гарячково переглядав карту міста, а волонтери вже розкладали на столі запечатані конверти.

Ми теж підійшли, отримали конверт із номером сімнадцять і відійшли трохи осторонь.

Я дочекалася сигналу організаторів і лише тоді розірвала пломбу. Усередині лежала одна картка.

Я почала читати вголос:

— «Музика здатна приховати навіть найважливіші слова. Наступна підказка знаходиться там, де ритм об'єднує незнайомців. Будьте уважними — сьогодні переможе не лише найкмітливіший, а й найспритніший».