6.4

Сонце вже повільно ховалося за дахами будинків, і денна спека нарешті відступала.

Набережна, навпаки, ставала дедалі люднішою. Уздовж річки прогулювалися сім'ї з дітьми, закохані пари сиділи просто на парапеті, велосипедисти лавірували між перехожими, а неподалік вуличний музикант грав знайому мелодію на гітарі. У повітрі змішувалися запахи річкової води, свіжозмеленої кави й теплих бельгійських вафель.

Ми повільно йшли дерев'яним настилом, повертаючи рушники до пункту прокату.

Одяг уже майже висох, хоча на футболках ще виднілися темні плями від води.

Еван кілька разів уважно глянув на мене, а тоді не витримав і засміявся.

— Що? — одразу насторожилася я.

Він ледь стримував сміх.

— У тебе… зачіска тепер дуже… креативна.

Я автоматично торкнулася волосся.

— Настільки погано?

— Скажімо так… кілька пасом живуть окремим життям.

Я примружилася.

— А ти давно себе бачив?

— Ні. А що?

— Ти схожий на мокрого горобця, який програв бій із вітром.

Еван приклав руку до грудей.

— Горобця?

— Саме так.

— Я хоча б розраховував на сокола.

— До сокола тобі ще треба потренуватися.

Він театрально зітхнув.

— Жорстока ти людина, Ліє.

— Зате чесна.

— І це, мабуть, ще гірше.

Я не стрималася й розсміялася.

Попереду якраз виднівся невеликий кіоск із морозивом. Біля нього стояло кілька людей, але черга рухалася швидко.

Еван кивнув у той бік.

— Ну що, виконуємо план?

— Обов'язково.

За кілька хвилин ми вже стояли біля віконця. Продавчиня привітно усміхнулася.

— Що вам покласти?

Я уважно переглянула всі смаки. Вибір був непростим.

— Мені, будь ласка, фісташкове… і полуничне.

— Гарне поєднання, — схвально кивнула жінка.

Еван тим часом серйозно вивчав меню, ніби від його рішення залежала доля світу.

— Так… Це складніше, ніж я думав.

Я тихо засміялася.

— Не поспішай. Це ж дуже відповідальне рішення.

Він удавано серйозно кивнув.

— Саме так.

За мить підняв очі на продавчиню.

— Мені шоколадне.

Вона вже потягнулася до морозива, але він одразу додав:

— І солона карамель.

— Подвійне? — усміхнулася вона.

— Звісно.

Він навіть не вагався.

— Життя занадто коротке, щоб обирати лише один смак.

Я усміхнулася.

— Це, мабуть, найпереконливіша філософія, яку я сьогодні почула.

Він із задоволеним виглядом забрав своє морозиво.

— Бачиш? Іноді імпровізація приносить чудові результати.

— Ні, — усміхнулася я. — Тут це називається не імпровізація, а хороший апетит.

— Одне іншому не заважає.

І сперечатися з цим було на диво важко.

Ми знайшли вільну лавку майже біля самої води.

Річка повільно котила хвилі, сонце вже торкалося горизонту, а десь неподалік саксофоніст грав спокійну мелодію. Діти сміялися біля фонтану, чайки кружляли над водою, і все навколо ніби сповільнилося.

Кілька хвилин ми мовчки їли морозиво. І ця тиша зовсім не тиснула. Навпаки — поруч із Еваном вона чомусь здавалася затишною.

Нарешті він тихо порушив мовчання:

— Знаєш…

Я повернула голову.

— Що?

Він ще кілька секунд дивився на річку, ніби добираючи слова.

— Я радий, що тоді організатори переплутали саме нас.

Я здивовано кліпнула.

— Справді?

Еван усміхнувся й кивнув.

— Якщо чесно, після нашої першої зустрічі я був упевнений, що це буде найважчий квест у моєму житті.

Я тихо засміялася.

— Думаєш, тільки ти?

Він перевів на мене погляд.

— Тобто?

— Я вже майже вигадувала, як переконати організаторів поміняти мені напарника.

На мить він завмер, а потім голосно розсміявся.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Оце так… Добре, що ти цього не зробила.