6.3

Кілька секунд ми просто мовчки дивилися одне на одного. З волосся Евана струмками стікала вода, футболка прилипла до нього, а з кінчика носа одна за одною падали краплі.

Я раптом згадала і завмерла.

Фотоапарат.

Серце пропустило удар.

Я різко опустила погляд. Камера все ще висіла на ремінці через шию, майже повністю занурена у воду.

— Ні… — ледь чутно прошепотіла я.

Я швидко підняла її над поверхнею й притиснула до себе.

— Ні, тільки не це…

Тремтячими руками почала витирати корпус мокрим рукавом, хоча чудово розуміла, що це нічого не змінить.

Вода вже потрапила всередину.

— Ліє…

Я майже не чула Евана.

— Це моя вина… Я не мала так різко повертати…

— Ліє.

Його голос став твердішим.

— Подивись на мене.

Я повільно підняла голову.

Він дивився спокійно, без найменшого докору.

— Це був не чийсь один промах.

— Але якби я…

Він похитав головою.

— А якби я не вирішив героїчно вирівнювати катамаран, ми, можливо, взагалі не перекинулися.

Я мовчала.

— Тож провина — п'ятдесят на п'ятдесят.

Я сумно всміхнулася.

— Дуже невдалий спосіб працювати в команді.

— Зате справедливо.

Я не втрималася й тихо засміялася. В цей момент поруч почувся звук мотора. До нас швидко наближався невеликий службовий човен.

Чоловік із прокату вже простягав нам руку.

— Усі цілі?

— Так! — відповіли ми майже одночасно.

Він усміхнувся.

— Оце головне.

За кілька хвилин він допоміг нам дістатися до катамарана. Завдяки рятувальним жилетам ми навіть не встигли по-справжньому злякатися.

Коли я нарешті вилізла назад, чоловік усміхнувся ще ширше.

— Не переймайтеся. Ви сьогодні далеко не перші.

Я здивовано кліпнула.

— Правда?

— Авжеж. Ви вже треті, хто вирішив перевірити температуру води.

Еван пирхнув від сміху.

— Отже, ми навіть не рекордсмени?

— Ні. Перед вами одна команда перекинулася двічі за десять хвилин.

Я мимоволі розсміялася.

— Двічі?

— Самі не знаю як, але вони дуже старалися.

Еван театрально зітхнув.

— Шкода. А я вже подумав, що ми встановили новий рекорд.

— Не сьогодні, — засміявся чоловік. — Але якщо плануєте ще раз стрибнути у воду, краще після фінішу.

Я відчула, як напруга потроху відступає. Навіть попри мокрий одяг і фотоапарат, який мовчав у моїх руках, усвідомлення того, що ми не єдині невдахи цього дня, чомусь справді стало легше.

Ми повернулися до причалу мокрі з ніг до голови.

Працівники прокату без зайвих слів простягнули нам великі рушники, і я вдячно загорнулася в один із них. Потім знову взяла до рук фотоапарат. Натиснула кнопку живлення. Нічого. Екран залишався чорним. У грудях неприємно стиснулося. Я мовчки провела пальцями по мокрому корпусу, ніби від цього він міг ожити.

Еван сів поруч на лавку. Кілька секунд він нічого не говорив, лише дивився на річку. Потім тихо промовив:

— Мені справді дуже шкода.

Я похитала головою.

— Не бери все на себе. Ми обоє винні.

Він тяжко видихнув.

— Може, й так… Але від цього не легше.

Запала тиша.

Я дивилася на фотоапарат, він — кудись удалину. Раптом Еван тихо сказав:

— Знаєш… якби можна було помінятися місцями з твоєю камерою, я б не задумуючись погодився.

Я здивовано подивилася на нього.

— Дурнику.

— Серйозно.

Він усміхнувся, але в очах не було жарту.

— Я ж бачив, як ти дивишся на свої фотографії. І як бережеш цю камеру.

Я обережно погладила мокрий корпус.

— Дуже сподіваюся, що її ще можна врятувати.

— Думаю, можна.

Я скептично глянула на нього.

— І звідки такий оптимізм?

Він знизав плечима.

— Бо хороші речі не здаються після першої ж невдачі.

Я всміхнулася.

— Це зараз про фотоапарат?

Еван зробив вигляд, що серйозно замислився.

— Ні.

Я здивовано підняла брови.

— Про кого тоді?

— Про фотоапарат… і про його власницю.

Я легенько штовхнула його ліктем.

— Підлизо.

— Ну хоч трішки допомогло?

Я неохоче кивнула.

— Якщо зовсім трішки.

Він усміхнувся так, ніби щойно виграв важливий раунд.

Саме в цю мить у кишені завібрував телефон. На щастя, він був у водонепроникному чохлі й почувався значно краще за фотоапарат. Я відкрила повідомлення від організаторів.

«Команда №17! Через інцидент на воді підказку перенесено до причалу. Ви можете отримати її у волонтера. Бажаємо успіху!»

Я полегшено видихнула.

— Нам пощастило.

Еван усміхнувся.

— Схоже, сьогодні Всесвіт вирішив бути до нас поблажливим.

Ми підійшли до волонтера, який уже чекав на нас із невеликою карткою.

— Це ваше останнє завдання на сьогодні, — сказав він. — Після нього етап буде завершено.

Випробування виявилося простим.

Потрібно було знайти пам'ятний знак на набережній, зробити контрольне фото й завантажити його в застосунок.

Цього разу ми впоралися швидко.

Коли фотографія успішно завантажилася, на екрані засвітився зелений напис:

«Вітаємо! Етап успішно завершено!»

Я полегшено усміхнулася. День точно видався не таким, як ми планували. Але саме це робило його незабутнім. Я машинально глянула на годинник.

День непомітно добігав кінця. Сонце вже повільно хилилося до горизонту, заливаючи річку теплими золотаво-помаранчевими відтінками. Вода виблискувала, ніби хтось розсипав по ній тисячі маленьких іскор, а набережна поступово ставала тихішою.

Еван потягнувся й із задоволенням видихнув.

— Здається, на сьогодні пригод нам вистачить.

Я перевела погляд на нього, а потім — на себе. Мокре волосся, футболка, яка ще не встигла висохнути, рушник, недбало накинутий на плечі… Він виглядав не краще. Наче ми щойно повернулися не з квесту, а після невдалого запливу.